Українська література » Сучасна проза » Албі бек - Альбій Шудря

Албі бек - Альбій Шудря

Читаємо онлайн Албі бек - Альбій Шудря
заклад з моїм начальником Іваном Яковлєвим, що на першій сторінці флотської газети з’явиться інформація про те, як Ванька нібито зловив 500 корюшок всього за дві години. Яковлєв не повірив. Домовились на ящик коньяку і вдарили по руках. Через два тижні на першій сторінці друкованого органу ТОФ вийшла замітка: «Неофіційний рекорд серед рибалок Совєтської Гавані встановив військовий журналіст капітан 3 рангу Іван Яковлєв. Всього за дві години з двома вудочками в руках він витягнув з ополонки 543 корюшки…» Незабаром після цієї «сенсації» на флотилію у відрядження приїжджав з Владивостока кореспондент «Бойової вахти» Гриша Пасько. В нашій редакції він розповів про розгублення своїх колег, які читали інформацію про рекордсмена Ваньку. Один з них сів в кабінеті з двома вудками, імітуючи підсікання корюшки.

Інший знавець зимової рибалки з секундоміром слідкував, щоб учасник експерименту не вибився з графіка. Витримати шалений темп смикання вудками було нелегко. Це породжувало підозри. У Владивостоці теж любили ловити корюшку.

До речі, Гриша Пасько, який з реготом розповідав про цей випадок, через багато років став фігурантом гучного шпигунського скандалу. Його звинуватили в передачі секретних матеріалів японцям. Гриша проводив журналістське розслідування радіаційних забруднень в місці базування ядерних субмарин. Гришу Паська назвали шпигуном. Він декілька років провів за ґратами, намагаючись довести своє право як журналіста розповідати про екологічні катастрофи. Напевно, Гриша занадто надихався «повітрям свободи», яким насолоджувались в ті часи. А якби писав тільки про корюшку, то, можливо, нічого б і не сталось.


* * *

В нашій редакції на чергових звітно-виборчих зборах секретарем парторганізації обрали Сашу Лоскутова, який на той час вже встиг реабілітуватись після «зальоту» в Севастополі. А заступником секретаря став я. Тепер мені вже не доводилось викручуватися при здачі внесків. Їх збір став моїм обов’язком.

Тепер в мене були офіційні бланки, штампик і коробка, куди складали гроші. Провина, яка раніше нависала Дамокловим мечем, почала втрачати сенс. Тим більш, що в партії почався «разброд і шатаніє». Втрата партійного квитка вже не здавалась злочинною недбалістю.

Якось, коли Ванька Яковлєв в черговий раз запропонував мені п’ятдесят грамів з шафки, я одразу випив для хоробрості і розповів свою історію. Ванька ще раз перепитав, чи добре я перевірив тужурки, кітелі, шинелі. Потім розказав дві-три життєвих історії з партійної практики. Всі вони закінчувалися однаково — за втратою квитка слідували дуже погані наслідки по службі. А потім виніс резюме:

— Це все місцеві баби. Вони так ловлять за одне місце холостих лейтенантів. Скажи, коли будеш готовий, і ми всиплемо тобі на партзборах.

Однак покаяння не відбулось ні наступного дня, ні через тиждень, ні через місяці.

Редакційний конвеєр не давав змоги перевести дух. І це рятувало від публічної екзекуції. Але одного разу наш редактор Владімір Барінов, який дуже болісно переживав розвал компартії, прийшов на службу в дуже доброму настрої. На столі у Барінова на видне місце була покладена газета «Правда».

Передовиця номера закликала комуністів оговтатись і «вийти з окопів». Керівництво КПРС почало відновлювати втрачені позиції і позбавлятись попутників.

Моя провина знову набрала масштабності.

— Ну що, коли будемо розбиратися з партквитком, хлопче?

— запитував мене Еммануїл Шевчук, якому я довіряв, бо ми були земляки і навіть внесли моду на українську мову в редакції. Про свою халепу я розповів вже не тільки йому і Ваньці, але й багатьом іншим. Проте всі по-джентльменськи мовчали і чекали на моє каяття.

А потім по телебаченню почали безперервно транслювати «Лебедине озеро». До влади прийшли «гекачепісти». До нашого анклаву цивілізації на узбережжі Татарської протоки доходила не вся інформація. Мені якраз випало чергувати і в нашій «конурі», чи то пак рубці чергового, де я напружено крутив ручки радіо, намагаючись зловити радіостанцію «Маяк». За цим заняттям мене застав редактор Барінов.

— Що слухаєте?

— «Маяк», товаришу капітан 2 рангу!

— Це не та радіостанція, — осудливо закивав головою редактор. Але його мало непокоїла думка окремого комуніста.

Барінов пішов читати свіжий номер «Правди», щоб вибрати матеріал на передрук в нашій газеті і правильно поінформувати одразу всіх комуністів флотилії.

«Гекачепісти», як відомо, програли. Барінов теж, тому що його оголосили мало не головним заколотником місцевого рівня. В політвідділі штабу почали видавати картки партобліку. В колишньому ідеологічному чистилищі флотилії всі перебували в заціпенінні. Тільки декілька моїх ровесників — випускників Київського політучилища жваво обговорювали перспективи:

— Ми тут вирішили вступати в компартію Руцького, давай пиши заяву! — весело запропонував хтось.

— З мене вистачить. Ніяких партквитків, — без ентузіазму відповів я. Це було відверто. Я знав, що тепер ніхто й ніколи не затягне мене в будь-яку партію, навіть якщо це буде партія любителів рок-музики…

До речі, якщо хтось так і не зрозумів, для мене так і залишилось загадкою, де я міг «посіяти» партійний документ.


* * *

— You fucking communists! You put my father to jail![1] — кричав капітан Андре Таслер, майже виплигуючи із свого рябого, в тисячі дрібних крапочок німецького камуфляжу.

Ховарт, цивільний дядечко з добрим обличчям в окулярах з британського Міноборони, ледве стримував його. Таслер добряче хильнув пива і відвів очі вбік. Ховарт покрутив пальцем біля скроні. Це була його остання дипломатична спроба зняти напругу.

Мені було ніяково в цей момент у барі натівського штабу в Косово. Хотілось виправдатись, розказати про свого батька.

Про те, що його життя було великим компромісом. Що компроміс, як на те пішло, був необхідністю і в моєму житті. А взагалі — ми нормальні! Ми — не ортодоксальні партійці! Але слів не було.

І вечір здавався безнадійно зіпсованим.

Я брів акуратними вуличками контейнерного містечка натівського штабу. За колючим дротом вдалині блимали вогні нічної Пріштіни. Вартовий угорець поблизу центральної брами неквапливо прогулювався, звісивши лікті на «калашников»…

Відгуки про книгу Албі бек - Альбій Шудря (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: