Албі бек - Альбій Шудря
В цей час наша майбутня група вже мала повний склад. На бас-гітарі мав грати Сашко на прізвисько Молдаван. На барабанах — Славко, чи просто Адам. Хлопці були студентами нашої художньої «бурси» чи, якщо офіційно, технікуму народно-художніх промислів. Тут готували майстрів, навчаючи їх премудростям живопису, скульптури, умудряючись переплавляти канони класики в традиції гуцульського мистецтва — різьби по дереву, килимарства, кераміки, оздоблення шкіри. «Бурса» цілком заслужено вважалась унікальним навчальним закладом. Вона забезпечувала безпрецедентну кількість художників на загальну кількість населення міста. Це був і дуже прогресивний за молодіжним духом заклад. Сюди їхали вчитися з усієї України. Вони привносили в Косів щось своє. Молдаван і Адам були з інших міст, ну а Володя, котрий, до речі, закінчив той самий технікум, то наш, косівський.
— Це добре, що ви прийшли. Є апарати, а нема кому грати!
Хочу вас попередити, що музиканти мені потрібні добрі. Щоб грали щось нормальне, побільше гарної естради. «Рускую» треба грати! — по-діловому зустрів нас Юрович.
Він якраз виводив на папері назву кінострічки, яку у клубі мали показати увечері. Фільм був радянський і на історичну тему. В ньому розповідалось про повоєнні часи, коли в карпатських лісах ще сиділи бандерівці, а енкаведисти намагались їх звідти викурити. Не пам’ятаю назву того кіно, але ніколи не забуду, якою фразою Юрович вирішив заманити глядачів на сеанс. Під назвою, літера за літерою з’явився інтригуючий анонс:
«Це фільм про бандитів, які вбивали наших людей». Нам так і не довелось дізнатись, якій із воюючих сторін співчував завклуб.
Завершивши з рекламою, господар сільського клубу задоволено, як людина, що виконала головну справу дня, потер руки.
— Юрович, тут кращі музиканти Косова, — обірвав тишу веселун Сашко Молдаван. Ну а Володя, як завжди, багатозначно промовчав.
— Ну і вперьод. Молодь на танці забезпечу! — розплився в посмішці Юрович, уявляючи розквіт клубу, натовпи дівчат та хлопців, яких він один за одним «обілечує». Юрович завжди говорив полум’яно. При цьому він не витягував з рота сплющеної «Ватри». Цигарка прилипала до нижньої губи, рухаючись в такт розмові, як паличка диригента.
Завклуб раптом згадав важливий момент і суворо попередив:
— На сцені не курити! Найду скурочки, руки повідриваю і повиганяю всіх… курва мать!
В темному залі над сценою спалахнуло світло. Ми повитягали підсилювачі і приєднали дроти. З динаміків почулось перше бумкання, яке знаменувало сходження на небосхил рок-музики нових «зірок». Юрович робив вигляд, ніби йому зовсім байдуже, що буде далі. Насправді його меткі очі слідкували за кожним рухом. Юрович був хитрим ґаздою, якого важко надурити, в тому числі в справах організації сільського дозвілля. Тому перше, що ми запропонували, було варіантом джазу і рок-н-ролу. За цю полегшену імпровізацію мені не було б стидно й перед славними авторами — тріо «Емерсон, Лейк і Палмер». Фортепіанне соло давно міцно «сиділо» в моїх пальцях. Тому за клавішами я відчував себе як король бугі-вугі.
Коли замовк останній акорд, Юрович радісно сплеснув в долоні і урочисто вимовив:
— Ну шо, в добру путь! Але не забувайте про «рускую».
Ми переможно переглянулись. Нам довірили ключі від культосвітнього закладу. Вже в останній момент, взявшись за клямку дверей, Юрович по-газдівськи дав ще одну важливу настанову:
— Гітару на фуз не включати, бо це рве динаміки!
Юровича ми обманули. Фуз було одразу ввімкнено, і під дахом смоднянського клубу на довгі місяці залунали хард-рокові рифи. Між іншим, без доброго звуку гітари рок-музики просто не може бути. Ніякі клавішні не замінять густого ревучого гітарного звучання. Той, хто здатен затиснути дві струни, щоб викресати справді драйвовий супровід, той, хто не хоче весь час повзати по грифу зі стандартними пісняковськими баре-акордами, знає, як це має бути насправді.
* * *
В ті гарні часи я ще й працював інструктором з туризму на турбазі «Карпатські Зорі». Але навіть безперервні екскурсії та походи далекими полонинами з табунами туристів не могли завадити рок-н-ролу. Якось взимку всім інструкторам довелось допізна працювати далеко в Карпатах — ми облаштовували одну із старих гуцульських хат під похідну стоянку. Пилили дошки, збивали туристичні столи й ліжка. Робота затягнулась до вечора. А на мене чекала репетиція! І я попрощався з «колєгами-інструкторами», які перед ночівлею в горах вирішили приготувати розкішну вечерю з плавним переходом в п’янку.
Попрощався і пішов-почалапав по снігу через гірські хребти до Косова. Шуміли смереки. Десь вдалині в темноті завивав чи то собака, чи то вовк. До клубу в Смодному виходило напевно кілометрів зо двадцять. Щоб звеселити і підбадьорити себе, наспівував щось з «Блек Себет». Нарешті ліс закінчився. З’явились хати. Якийсь вуйко злякано виглянув у двері. В Карпатах не звикли до таких співів серед ночі.
* * *
Ми хотіли грати не тільки готові пісні, але й свої. Якось в муках творчості народився і утвір під назвою «Пам’ятник». На це надихнув басистий голос Філа Лінота з «Thin Lizzy». В фронтмені цієї групи я вгледів, як мені тоді задавалося, свій виграшний голосовий діапазон. А слова… Слова були доволі абстрактні — про якісь складнощі в житті, коли навіть вигляд пам’ятника навіває чорний депресняк:
Пам’ятник дурний, тупий
Збоку все стояв
Та насміхавсь весь час.
Хто б міг міг подумати, що це — ідеологічна «диверсія»! Це мало бути просто трохи загадково, трохи інтригуюче, щоб сподобатися публіці. Зате пильні товариші з пильних органів розцінили по-іншому. Після одного концерту довелося давати пояснення про те, що ж то за пам’ятник. Бачите, комусь здалося, що то пісня про монумент на Братській могилі солдатів! А можливо, навіть натяк на посмішечку вилитого з бронзи вождя революції!
То чому ж тоді у вас він дурний-тупий?
