Албі бек - Альбій Шудря

Раптом безглузда, але в той момент напрочуд рятівна, ідея виплила на перший план, як з’являється на екрані назва голлівудського фільму, обіцяючи гарний сюжет. Я подумав: «А що якби Тоні Айоммі з «Блек Себет» заграв на своїй гітарі позивні програми «Врємя»? Тяжкими співзвуччями, в квінту, щоб аж пробрало до середини! От був би прикол!»

Була, здається, дев’ята вечора за місцевим часом.

Навіть не знаю, коли це почалося… Можливо, ще в п’ятирічному віці, коли безтурботно засипаючи на своєму ліжку, крізь подушку чув ревіння гітар групи «Блек Себет». Неймовірну на ті часи музику на першому поверсі слухав мій дядько Олег. В нього був магнітофон «Дніпро». Одного вечора забойна пісня «Iron Man», що розпочинається скриплячим голосом металевого монстра, прозвучала разів двадцять підряд.

Центром Всесвіту був Косів, оточений карпатськими горами. В цьому краю живуть гуцули, які в дитячій уяві асоціювались з тисячами файно вбраних мешканців гірських сіл. На церковне свято Івана мешканці гір галасливими хвилями накочувались на вулиці. Святкуючі поважного віку гордо носили кептарі і капелюхи з перами. Діти бавились м’ячиками на довгій гумці, прив’язаній до пальця. І всі лизали «льоди», тобто морозиво. На базарі тоді ще запросто можна було почути дримбу. Якась бабця, сидячи на лавці і заплющивши очі, як медитуючий тібетський монах, безперервно видобувала звуки, які дрижали в повітрі.

Зараз такі інструменти сприймаються майже як містичні шаманські знаряддя. А тоді цієї екзотики було стільки, що на неї ніхто не звертав уваги. Бо дримба є дримба. А автобус типу «ПАЗ», натужно завиваючи на гірських дорогах, завжди привезе з села Верхній Березів до міста стільки людей з бесагами, скільки захочуть поїхати, а не скільки буде вільного місця.

Був ще один яскравий образ гуцула, який знайшов втілення на вивісці кафе «Трембіта». Мешканець Карпат там завмер в гордій поставі, а трембіта стирчала грізно, як 100-мм протитанкова гармата. Гори були чудесного смарагдового кольору, сорочка гуцула білосніжно-біла. А постоли класично стирчали в різні боки загнутими носками. З кафе вечорами вивалювались щасливі відвідувачі з розчервонілими обличчями. Там завжди можна було попити коломийського пива.

Але гуцули грали не тільки на трембітах. Знайшлися люди, які вирішили, що електрогітара з фузом — це теж файний звук.

І він повинен-таки трохи струснути зі стін районного Будинку культури наочну агітацію в акуратних дерев’яних рамках з гуцульською різьбою. Світ колись поглинула «бітломанія». Косів став жертвою «гуцуломанії».

На жаль, мені не пощастило чути перших виступів групи «Гуцули». Тоді я був ще замалий вештатись «забавами» у «райбуді». А про ці концерти розповідали мало не легенди. Музиканти грали пісні «Deep Purple», «Black Sabbath», замінюючи оригінальні тексти на свої. Тому, наприклад, шалений «Параноїд», в якому четвірка з англійського індустріалізованого Бірмінгема вивела не всім зрозумілий образ психічно хворої людини, набував місцевого колориту:

Ішов гуцул з полонини,

Схотів води пити.

Залетіла муха в гачі –

Мусів сі топити.

Безперечним лідером групи вважався гітарист Гєба. Цей дядечко з бородою і кругленьким черевцем йшов до слави давно протореним шляхом. Закривався на довгі дні в кімнаті з гітарою і магнітофоном і невтомно копіював партії визнаних гітаристів.

— Гєба, та ти вже граєш, як Блекмор! — захоплено відсипали компліменти шанувальники.

— Та шо тут грати. Тут собі на грифі пальцями перебираєш, і файно звучит! — скромно відповідав Гєба і негайно ілюстрував процес народження «соляка» партією з «Highway Star». Тої самої, де фендер стратокастер дає прочуханки музичній класиці.

Шанувальники ще більше тамували подих…

Гєба був не тільки гітаристом, але й розповсюджувачем музики. Фірмовий диск, надісланий родичами з Канади чи Німеччини, коштував великі гроші. Тому більшим попитом користувались бобіни із магнітофонними записами. Мій дядько Олег став не тільки постійним покупцем таких «рекордз», але й одвічним опонентом Гєби в музичних дискусіях. Новини про поп-музику регулярно доносили лише радіохвилі мюнхенської радіостанції «Еуропа Лібера» на румунській мові, а з офіційних радянських видань інколи повідомляв журнал «Ровесник».

Однак співрозмовники знаходили безліч тем для диспутів.

Говорили про нові альбоми, переходи музикантів з групи в групу. У зміст пісень вникали. Тоді слухали музику не так, як у сучасну еру MTV. Тоді дослуховувались до дрібниць. Знавці до ноти пам’ятали партії кожного інструмента та вокалу. Обличчя починали сяяти, як у набожних прихожан під час церковної служби, коли доходило до найбільш улюблених фрагментів. І полеміка про те, яка гітара звучить смачніше — «фендер» чи «гібсон», ніколи не могла остаточно завершитись. До цього завжди додавались розсуди на хіпівсько-філософські теми. Це було так захоплююче! Врешті-решт мій дядько Олег почав співати з «Гуцулами». І це можна було передбачити.

Хіба міг і я залишитись байдужим до рок-н-ролу?

Якось мені, ще школяру, пощастило навіть проїхатись в «Жигулях» разом з іншим натхненником творчості «Гуцулів» басгітаристом Славком Корищуком. І тоді я почув, як народжуються пісні.

— Вчора зібрались на репетицію, а світло пропало в усьому Косові, — хриплуватим голосом розповідав чимось схожий на гітариста «ZZ top» бородатий Корищук, об'їжджаючи ями на дорозі.

— Та ти шо, Славку? Не було репетиції?

— Та нє, не грали. Але зато я придумав нову пісню.

— ???

— Пісня називається «Лампочка Ілліча».

Бог велів мені стати клавішником. Я ж чесно відходив до музичної школи за класом фортепіано. Нудьгуюче ф-но «Україна», на якому мені раніше рекомендувалось грати як мінімум години зо дві на день, тепер не знало перепочинку. Замість етюдів радянських та зарубіжних композиторів інструмент почав видавати те, що було завчено за допомогою бобінного магнітофона.

Горе сусідам! Але я досягав прогресу і осягнув багато чого такого, чого не давали в музичній школі. Виявляється, можна імпровізувати. А якщо замість звичних акордів подвоїти мелодію з інтервалом у квінту, фортепіано грізно ревітиме, як справжній хард-роковий інструмент. Через записи чужа для радянської