Албі бек - Альбій Шудря
— …так що ти зіграєш на концерті, де будуть генерал і все керівництво училища?
Вітю Провозіна призначили відповідальним за підготовку підсумкового концерту художньої самодіяльності роти. І він вирішив, що мені теж треба виступити.
Я з жахом уявив себе в парадній формі з білим ременем, в чоботях, одного на освітленій прожектором сцені, на яку з темного залу дивляться сумні очі полковників із журі. Що може розтопити їх суворі серця? Напевно, що гуцульський блюз вони не зрозуміють. Тим більше, що без вибриків ногами він багато втрачає. Що ж більш-менш пристойне можна заграти для такої публіки?
— Добре, це буде… балада! — несподівано знайшовся варіант. Дійсно, яке гарне й прийнятне слово «балада»! Ніякої тобі в ньому провокації «з-за бугра». — Це буде балада під назвою «Злови веселку», — вже впевненіше підтвердив я.
Віті Провозіну назва сподобалась:
— А хто автор?
Питання знову вмикнуло невидимого внутрішнього цензора. «Це ж група «Рейнбоу», а гітарист там…»
— Автор — Блекмор. Річі Блекмор…
Провозін ще раз перепитав прізвище, записав щось до зошита і задоволений пішов.
Треба сказати, що «Злови веселку» вдало інтерпретується для фортепіано. Ліва рука веде плавне арпеджіо. Воно завершується щемлячими меланхолійними нотками у верхніх октавах.
Права рука чутливо розплутує мелодію. «When evening falls…» Чудесна тема і дуже гарна, особливо, коли співає вокаліст Діо.
Однак ніякої англійської, бо її в Радянській Армії вивчали для допиту військовополонених, а не для виховання товаришів по службі. Досягнути виховного ефекту треба було виключно шляхом майстерного виконання інструментального музичного твору на конкурсі худсамодіяльності підрозділу. Якщо ж розібратись, то чим поганий Блекмор для курсанта? З цією думкою я й почав готуватись…
* * *
І от сам концерт. Полковники журі розсілись за столом в залі. Далі — ряди курсантів. Всі підскочили й виструнчились, коли до залу зайшов генерал Золотарьов. Той за своєю звичкою пильно окинув зал поглядом, ніби звіряючи, скільки курсантів на місцях, а скільки все ж чкурнуло в «самоволку».
— Вільно, сісти! — сказав генерал, і почалась творчість. На сцені спочатку — хор, потім — декламатори віршів, танцюристи.
Далі моя черга. Провозін, який виконував роль конферансьє, вийшов на сцену і бадьорим голосом оголосив:
— Блек море! Балада «Злови веселку»! Виконує курсант Шудря!
Мені вперше за багато років було важко владнати з емоціями, які вирували в душі перед виступом. Але вигляду не подав.
Сів за інструмент, плавно змахнув руками, як вчили в музичній школі, юхтовий чобіт делікатно натиснув на педаль. Грав душевно. Але в свідомості все ж декілька разів спливала думка, що все це схоже на концерт в концтаборі. От зараз вмикнуть прожектора і бабахнуть з кулемета! Рояль розлетиться на друзки, а від столика журі крізь гавкання вівчарок донесеться розлючений голос: «Це ж не наша музика!» Проте все завершилось добре.
Задні ряди, зайняті курсантами нашої роти, дружньо гримнули оплесками.
Це тепер здається дрібницею — Блекмор, навіть ненавмисне замаскований активістом худсамодіяльності Вітею Провозіним під Блек море, в нашому орденоносному училищі. Тоді з таким не жартували! Так що мій в парадній формі і в чоботях виступ цілком можна порівняти з виступом Блекмора десь у Москві.
Але ж Річі тоді ніхто б не пустив в СРСР з огляду на небезпеку ідеологічних диверсій… Я думав про все це пізніше. А після самого концерту найважливішим був вирок журі.
Оголошував результати начальник училища генерал Золотарьов:
— …Виступав курсант Шудря, — не поспішаючи взявся за мене високий інтелігентний генерал, а я закляк на стільці.
— Відчувається, що виступав не вперше, — продовжив Золотарьов, погладжуючи рукою лампаси на штанях. Після цього начальник училища набрав повітря, як це роблять командири дивізій перед тим, як послати на ворога мотострілецькі полки на БТР, і гучно виголосив:
— Гарний виступ! Треба нарощувати!
Ось так я грав «Рейнбоу». Як «нарощувати» майстерність музиканта-клавішника, мені було відомо. Для цього потрібні вільний час і свобода цивільного життя. І ще — добрий інструмент. Тому рок-зірки з мене навіть теоретично не могло вийти.
Але коли тобі двадцять років, життя здається безмежнішим за Яворівський полігон, де ми стріляли зі своїх «калашникових» і несамовитими голосами доповідали викладачам-полковникам завдання з тактики. Життя видається навіть більшим, ніж води Тихого океану, де на великому протичовновому кораблі «оморячувався» і відзначав черговий день народження. Життя може досягнути навіть більших висот, ніж засніжені пасма гір Балкан чи Кавказу. Проте в цей момент ти вже частіше ловиш себе на думці, що ось вже й вони, твої сорок років…
* * *
Роки в училищі залишились на сторінках щоденника. Перед очима оповитий туманом Владивосток. На голові — сяюча свіжістю, як льодовики Ісландії, «фура». Звикаєш до індивідуально пошитої офіцерської тужурки. Гордо крокуєш до політуправління Тихоокеанського флоту. Там все вирішать. Посвідчення, перепустки, коридори. Нарешті ось і вони, двері в майбутнє.
Солідний капітан 1 рангу задав декілька чергових питань. Потім крізь ліниве позіхання нарешті про головне:
— Де хочете служити?
Відповідь була заготовлена давно. Вона базувалась на почутому про переваги та мінуси Далекого Сходу.
— На Камчатці!
Кадровий гуру багатозначно посміхнувся.
— А чого там? У нас, наприклад, є газета на атомному крейсері. Це добра школа. Крейсер!
— Корабель — це прекрасно! Але на Камчатці платять більше…
Кадровика
