Албі бек - Альбій Шудря

Та якщо чесно, виразні натяки від чатових державного устрою тоді хвилювали мало. Я навіть не уявляв, якими неприємностями мій рок-н-рол загрожував моєму батьку. Той працював в райкомі партії, бо хотів отримати на сім’ю квартиру.

Ми грали багато хітів. Але найбільше задоволення отримували від своїх речей. Однією з таких композицій була довжелецька і меланхолійна композиція, в якій вокал нашого барабанщика Адама ширяв над залом, як птах. Композиція називалась «Papa don’t take no mess». Про що назва — ми й самі не знали. Фразу Адам почув по радіо «Еуропа Лібера». Вона йому запала до пам’яті, як саме враження від прослуховування маловідомої авангардної групи. Коли ми на Смодному почали бриньчати щось своє, намацуючи класні гармонії, в кульмінаційний момент всі відчули, що ось тут вже має прорватися й вокал.

Першою-ліпшою фразою, яка прийшла на згадку Адаму, звичайно була «Papa don’t take no mess». Так все й пішло. Так деколи народжувалися пісні. В цій непередбачуваності й полягає найбільша принада рок-музики. Тому що вона, як стихія, як повінь на річці Рибниці, що перетворюється на могутній каламутний потік і рушить все на шляху, швидко несучи величезні дерева, немов тріски. А людей, що стоять на березі і спостерігають за безумством природи, в цей час муляє одна думка: «То це знову може позносити мости! Тоді з Москалівки до центра Косова — тільки в об’їзд! Треба буде добре крутити педалі ровера…»

Згодом після тривалих коливань до нас вирішив приєднатися мій дядько Олег. Його спонтанні вокальні вправи під гучно ввімкнений магнітофон все ж потребували якогось виходу. Для нас прихід Олега став радістю. Адже Олег співав з «Гуцулами» в період їх розквіту. Не дивно, що в нашому репертуарі одразу з’явились декілька пісень з «Black Sabbath». З цими здобутками ми готувались до виступу в санаторній школі, де лікувалась і навчалась молодь з різних міст України.

— Хлопці, все буде добре! Апарати є, тільки на фуз не включати, бо я вже не маю запасних динаміків! Коли ви останній раз на концерті у Кутах виступали, один вуйко в залі від вашого звуку аж обісцявся. Ви краще грайте «рускіє» пісні — «Маліновку» чого не чути? — повчав наш «менеджер» Юрович.

З Юровичем ми продовжували спілкуватися дипломатично: обіцяли виправитися і продовжували грати своє. На виступ в школі ми вирішили представити все, що в нас є, у найкращому вигляді. Адже туди мало прийти багато косівських хлопців.

А вони потім розповідатимуть друзям, що найкраща група — це ми, звичайно…

…І от сцена, на якій вже височіють, як бетонні укріплення лінії Манергейма, звукові колонки. Все обплутане шнурами. Вони, як тенети павука, тягнуться до підсилювачів, потім з’єднуються з електророзетками. З тих розеток все дивним чином зводиться до одного товстого дроту, увімкненого у 220 В.

— Раз, раз, раз, — Олег перевіряє мікрофон і прискіпливо витягує звук на ревербераторі, аж поки замість «дешевого відлуння» з повтором кожного слова не отримує свій улюблений акустичний «коридор».

Мої пальці звично клацають кнопки тембрів електрооргану.

Інструмент давно став рідним, і знайти щось на кшталт звучання «Хаммонда» вже не проблема. Містере Джоне Лорде, ви сьогодні б краще перепочили! Сьогодні граємо ми!

Ліва рука зосередженого Володі, від якого завжди залежить чи не половина успіху, вже схопила на грифі квінтове співзвуччя. Адам барабанними паличками почав відраховувати останні секунди перед штормом. Володя вдаряє медіатором по струнах.

Зал наповнює тріумфальне гарчання гітари. І гудіння басу. І злегка крижаний звук клавішних. І «бочка» ударних доповнюється розсипом інших барабанів. Над інструменталом, що наповнив зал щільним шаром потужного звуку, здіймається голос… Якась дівчина перед сценою спочатку збентежено кліпає очима. А потім ці очі вже випромінюють енергію, яку ми через підсилювачі безперервно, хвиля за хвилею, знову звалюємо вниз до публіки.

Це рок-концерт! Зал після останнього акорду вибухає радісним свистом і вереском. Шоу буде вдалим!

Ми довго не вагались і ввалили ще одну пісню. Прозвучала вона секунд десять. Потім все зненацька обірвалось. Настала майже могильна тиша, в якій за своєю спиною я почув загрозливі кроки по сцені. До занімілого мікрофону вийшла постать в білому халаті. Це був головний лікар санаторної школи. В руці він гидливо, неначе придушену зміюку, тримав товстого шнура з штепселем.

— Ви що, дикі? Що за крики, свист? — гнівно виховував зал чоловік, який в прямому і переносному смислі знеструмив наш виступ. За одну мить з небес всіх було повернуто на не менш щасливу радянську Гуцульщину, де молодь повинна змістовно і культурно проводити вільний час.

— Ви тут в зоопарку, чи що? — не вгамовувався головний лікар. — Хочете підтримати музикантів, то ляпайте в долоні!

Зал, що зачаїв тяжку образу, ніби відхлинув назад, як морська хвиля. А потім несподівано накотився шаленими оплесками. Щирішого протесту, здавалось, годі й придумати.

Лікар зніяковів і зник. А ми, окрилені, знову грали хард-рок.

І дарма, що не для всіх цей стиль був найулюбленішим. Якась зачарована розкутою атмосферою слухачка, наприклад, увесь час кричала: «Аве лав із елайв! Аве лав із елайв!» Це були рядки з приспіву пісні. В перекладі — «Наша любов — жива!». Дівчина дуже хотіла почути хіта з репертуару доволі легковажної, як на наш погляд, групи «Смокі». Точніше, дуета Кріса Нормана і Сюзі Кватро. А ми й далі грали «Сабат» і «Парпл». І дівчина радісно витанцьовувала в колі подруг. «Смокі» так і не прозвучали. Тому що ми це не грали. Тому що це — не наш стиль. І справа навіть не в тому, що «рве динаміки», а що ні. А в тому, хто насправді ти є на сцені…

Коли за іронією долі я опинився у військовому політучилищі, від рок-музики мене надійно відділили КПП і бетонна огорожа з акуратно вмурованими