Албі бек - Альбій Шудря

і пише ідеологічно виважені промови для вищого начальства. Тато — комуніст, та ще й керівного складу. Це залишає йому дуже мало часу для того, щоб писати вірші, вистукуючи на друкарській машинці після програми «Врємя». Я, відповідно, — син комуніста. Навіть коли слухаю на бобінному магнітофоні групу «Блек Себет». Коли Тоні Айоммі викрешує якесь гітарне соло, звуки вриваються в мої вуха ланкою реактивних винищувачів, а потім, неначе підступні черв’ячки, переповзають у мозок. І мені приємно. Ще більше черв’ячків повзе, коли Тоні бере тяжкі, інтервалом у квінту, акорди. А голос Оззі Озборна довершує ідеологічну диверсію.

Все, як у їхній пісні: «Революція в думках, діти могили почали марширувати». Але я — не активний бунтар. Я залишаюсь сином партійця.

Через багато років вже в званні капітана 2 рангу я необачно скажу про своє походження німцю Андре Таслеру. Це станеться за пляшкою пива в барі натівського штабу. Німець Таслер раптом змінить вираз обличчя так, ніби йому забракло кисню, і з грубим тевтонським акцентом обматюкає мене зрозумілою нам обом англійською:

— Через таких, як ти, комуністів, страждав мій батько! — закричить він. Від того, щоб не кинутись на мене з кулаками, Таслера стримає ще один любитель пива.

Але це станеться через багато років після того, як програма «Врємя» вривалась в нашу кімнату з позивними, схожими на кумкання. Вибираючи між професіями рок-музиканта і військового журналіста, я надам перевагу пристойній зарплаті і мундиру. Так мріяла моя мати:

— Подивись на нашого воєнкома: підтягнутий і гроші добрі має. Для мужчини це дуже гарно — воєнним бути…

Я категорично заявлятиму: «Ні!» А мама тим часом бігтиме або в музичну школу навчати грі на фортепіано чемних дівчаток, або акомпанувати «на півставки» учительському хору.

* * *

У Львівському вищому військово-політичному училищі партійність чигала на всіх, як примара. Ідеологічний дух був у всьому. Наша рота щоразу переходила на стройовий крок, салютуючи пам’ятнику політрукам. Бронзові політпрацівники нависали над плацом, кидаючись в атаку на невидимих фашистів, серед яких, можливо, був і дід Таслера. А ми по команді починали горланити пісню, в якій училищний поет основну увагу приділив складній політичній ситуації у світі та важливій ролі Варшавського Договору. Так тривало багато місяців. Потім парторг батальйону капітан Потоцький, обличчя якого було завжди трагічно-сумне, почав видирати з наших рядів найдостойніших і вести їх на парткомісію. Звідти наші товариші повертались із загадковим блиском в очах. Спочатку блиск свідчив про вступ кандидатом в члени. Потім — в члени КПРС. Ми знали про сувору відповідність між просуванням партійними сходами і журналістським майбутнім. Комсомольці після випуску з училища до газети не втрапляли. Навіть кандидати в члени вважались ідеологічно недозрілими. І таких все більше надсилали кудись на БАМ в одну з багатотиражок доблесних залізничних батальйонів. В училищі майже всі ставали комуністами, хоча б тому, що попасти в «желдорбат» вважалось образою.

Настав час і мені йти на парткомісію. Ми зайшли до кабінету полковника Шулдана і сіли на стільці. Полковник довго й пильно дивився всім у вічі і нарешті поблажливо вимовив:

— Ну що, прорвались у партію?

Далі вручив партквитки і потряс руку. Для того щоб підкреслити важливість моменту, ще раз виразно ткнув пальцем у червону книжечку:

— Не загубіть!

«Слезы счастья льются на золото погон, голубой вагон нас увозит в дальний гарнизон». Це щемлячі рядки ще одного училищного полковника-поета. Сльози проливає молода дружина лейтенанта. Рейки зі шпалами тягнуться вдалечінь, де збігаються в одну крапку. Та крапка як символ місця дислокації частини, вказаної на приписі. Серед документів, які в дорозі рекомендується ховати окремо від гаманця, — партійний квиток. Поїздами, літаками одружені й холості лейтенанти мчать до різних куточків Радянського Союзу. Медалісти і випускники з «мохнатими лапами» мчать за кордон у групи військ. Але у всіх ближче до серця — партійні квитки. Можна загубити все, але не цю книжечку. Бо тоді прощай, зламана долею молодість!

* * *

В партійній організації флотильської газети «На страже Родины» офіцери дуже добре знали особисті якості один одного, хоча б тому, що частенько ходили разом рибалити на льоді.

Далекосхідна корюшка, запах якої взимку дивним чином нагадує аромат свіжих огірків, була важливим цементуючим фактором колективу. Але на партзборах про корюшку не згадували. Там гаряче дебатували справи службові. Йшла повним ходом перебудова. Всі думали, як кожен повинен «прибавити в роботі». А в день отримання зарплатні партійці редакції традиційно платили членські внески. Секретар нашої парторганізації капітан 3 рангу Міхєєв збирав їх, ворушачи пишними вусами, як у донського козака, і одночасно вичитуючи матеріали про бойову підготовку флотилії. В партквитку з’являвся штампик. Це свідчило про те, що матеріально партія отримала підтримку. Ритуал займав небагато часу і полегшував гаманець карбованців на десять.

Одного дня, коли я після отримання «получки» бадьоро взявся за клямку кабінету бойової підготовки, гарний настрій раптом затьмарила підозра. Спочатку обережні, а потім дедалі панічніші пошуки в кишенях тужурки партквитка не виявили.

Але треба було щось робити…

— Ось мої внески, Вікторе Володимировичу! — якомога радісніше сказав я Міхєєву. Той схвально кивнув, взяв десятку і вніс запис до бланку.

— Давай партквиток…

— А штампика поставити? Забув, але завтра принесу, — збрехав я.

Міхєєв щось осудливо промурмотів про молодих лейтенантів і продовжив вичитувати матеріал.

Ввечері чемодани і всі речі в них були перевірені по декілька разів. З особливою надією я засовував руку в кишені шинелей, тужурок та кітелів. Але з кожною спробою надії віднайти партквиток тьмяніли, як полум’я догорілої свічки. У свідомості, змінюючи одна одну, маячіли картинки ситуацій, в яких мав би з’явитись партквиток і те злощасне місце, в якому він спокійно лежав, очікуючи господаря. Однак дива не сталось.

Наступного дня з пригніченим настроєм я чекав, коли секретар згадає про мій партквиток. Але Міхєєв із заклопотаним виглядом сидів за столом, де народжувався матеріал про проблеми бойової підготовки на великому протичовновому кораблі «Одарьонний». Не згадав про мій священний обов’язок секретар і ще