Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

Дункер примружився, зосередивши погляд на тому, хто говорив. Давид Пупон вів далі:

— Ми дійшли висновку, що як для інвестиційних фондів, у яких головую я, так і для пенсійних фондів, які очолює наш друг, — тут він кинув погляд на зануреного в папери Розенблака, — потрібні відрахування в п’ятнадцять відсотків від прибутку, а очікуваний підйом акцій на біржі становитиме цьогоріч близько вісімнадцяти.

Свої вимоги він вимовив із тією ж мерзенною посмішкою.

Дункер мовчав, не зводячи з нього очей, чекаючи, поки той закінчить. Потім повільно відпив ковток коньяку. Він знав, яку силу має мовчання, якщо хтось чекає, що ти скажеш.

— Я б не став брати на себе зобов’язання вираховувати вісімнадцять відсотків, оскільки, як вам відомо, я не володію всіма важелями. І потім… — Він відпив іще ковток, тримаючи співрозмовника в напрузі. — І потім, є один журнал одного писаки. Дехто Фішерман копає під нас і базікає всякі нісенітниці за нашою спиною. На жаль, на фінансовому ринку до його думки прислухаються…

— Ми переконані, що ви здатні впоратися з такою ситуацією. Саме із цієї причини ми й вирішили на останніх зборах поставити вас на чолі компанії.

Дункер отримав ясну, ледь завуальовану загрозу, висловлену з посмішкою.

— Ви не гірше за мене знаєте, наскільки непередбачувані журналісти. Фішерман спершу розсипається в компліментах, а потім протягом усієї статті запевняє, що робота наших команд неефективна. Зрозуміло, це твердження абсолютно помилкове. Я на них тисну — і вони працюють щосили в поті чола, — заявив він із гордістю капітана, який прийняв команду під захист.

— Немає диму без вогню, — зауважив Розенблак, не підводячи очей.

Дункер, не приховуючи роздратування, відпив іще ковток. Що за мука — давати звіт людям, які ні чорта не тямлять у твоїй роботі і навіть не знають, що це таке!

— Дійте, — сказав Пупон. — Не сумніваюся, що ви знайдете вихід.

— Є в мене одна ідея, але для початку я мушу заручитися вашою підтримкою, оскільки наслідки неминучі.

— Ага! Усе розумієте, коли хочете…

Товстун Пупон був явно задоволений своєю проникливістю. Він засовався в кріслі, улаштовуючись зручніше, як у кіно перед початком сеансу.

— Моя ідея полягає в тому, щоб штучно завищити цифри результатів.

Розенблак нарешті звів на нього похмурий погляд, як старий пес, лежачи в кутку біля вогню, безнадійно й запитально дивиться на господаря — чи не дасть він солодку команду «гуляти».

— До теперішнього часу, — пояснив Дункер, — перш ніж підписувати контракт, ми чітко виконували процедуру перевірки платоспроможності клієнтів. Якщо в них виявлялися фінансові труднощі, ми вимагали весь гонорар наперед, що, природно, приймалося рідко. Якщо ж ми змінимо це правило і станемо заплющувати очі на фінансове становище нових клієнтів, то відразу ж отримаємо зростання показників на двадцять відсотків.

Пупон, який уважно слухав його, дивився змовницьки. Прихильник політики вичікування, Розенблак дивився скептично.

— Я підрахував, — продовжував Дункер, — що ми ризикуємо отримати приблизно тридцять відсотків неплатників, що не так страшно з двох причин: по-перше, біржа стежить тільки за цифровими показниками і їй усе одно, є неплатники чи ні; по-друге, наші консультанти отримують комісійні не за реалізовані, а за оплачені угоди. Немає оплати — немає комісійних. Отже, вони будуть на нашому боці. А в загальному й цілому ніхто багато не втратить, і акції поповзуть угору…

— Блискуче, — сказав Пупон.

Розенблак скривився, але теж схвально покивав головою.

— А як щодо п’ятнадцяти відсотків відрахувань? — запитав він.

Дункер знову повільно відпив ковток коньяку.

— Погоджуюсь, — процідив він крізь зуби.

Пупон посміхнувся.

— Чудово! Тоді в мене для вас погана новина: цьогоріч ви поки що не отримаєте парашута в три мільйони євро, передбаченого в контракті на випадок порушень.

Усі розсміялися, причому Розенблак — із явним зусиллям над собою. Келихи зі дзвоном стукнулися один об одний.

— Гаразд, — сказав Пупон, — ви, напевно, вважаєте нас занадто вимогливими, але так улаштований світ: ви вимагаєте від своїх співробітників, ми вимагаємо від вас, а наші клієнти вимагають від нас. Завжди хтось виявляється вище, правда ж?

~ 30 ~

— Я вам не вірю. Ні на секунду.

Ці слова прозвучали як вирок, який оскарженню не підлягає. Потім повисло тяжке мовчання. Під стелею тьмяно горіли неонові лампи.

— Але це правда, — розгублено пробелькотів я. Інспектор Птіжан ходив туди-сюди кабінетом. Я сяк-так умостився на маленькому, дуже незручному шкільному стільчику. Кабінет наганяв на мене гнітюче враження. Відчайдушно хотілося їсти. І все мені до біса набридло.

— Почнемо все з початку…

Це було вже вчетверте…

Я знову взявся відповідати на його запитання, намагаючись говорити якомога більш розпливчасто. Я силувався змусити його повірити, що маю виконати обіцянку, що я став жертвою розіграшу. Але цей хлопець був занадто дієвий і сприймав усе занадто серйозно. І все це для того, щоб проїхати без квитка? Мені що, робити більше нічого? Скінчилося тим, що він буквально розстріляв мене запитаннями, і мені довелося трохи розповісти йому про мої взаємини з Дюбреєм. Однак я відчував, що від того він тільки зміцнюється у своїх сумнівах. Він навідріз відмовлявся мені вірити. Я докладав усіх зусиль, щоб переконати його у своїй добрій волі, але що більше аргументів я наводив, то більше він сумнівався в моїх словах.

— Ви стверджуєте, що виконували вказівки людини, з якою незнайомі, яка бажає вам добра, але викликає у вас страх. Він відібрав у вас документи та гроші й відвіз на «мерседесі» на інший край Франції, щоб розвинути у вас здатність виплутуватися зі складних ситуацій. Так?

— У загальних рисах.

— І ви вважаєте, я поведуся на ці балачки? Так з тих самих пір, як я працюю в поліції, я не чув нічого сміховиннішого!

Мені ніяк не вдавалося його переконати. Доведеться провести тут весь вечір, а може, і ніч…

Треба підійти до нього з іншого боку… Як же змусити його повірити, що я не злодій?

Коли тиснеш — чинять опір… Розверни енергію у зворотний бік...

У мене промайнула думка…

— Є ще дещо… — заявив я найщирішим тоном.

Він не зміг утриматися від ледве помітної усмішки, мабуть, був упевнений, що я ось-ось «розколюсь».

— Що ж?

Я почекав кілька секунд

— Про… ні, я не можу вам сказати…

Він подивився на мене здивовано.

— Чому?

Я відвів очі.

— У мене немає впевненості.

Він залився червінню.

— Тобто… як це — немає впевненості?

Я витримав максимально довгу паузу.

— У мене… немає впевненості, що ви мене вислухаєте.

— А що таке ви хочете мені розповісти? — пробурмотів