Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
— Хіба так можна? Що ви собі думаєте, чорт забирай! У мене не такі гальма, як у «феррарі» — я ж міг вас задавити! І хто потім лагодив би мені машину, я вас питаю? Давненько мені не траплялися такі навіжені…
— Я дуже перепрошую… Розумієте, мені будь-що треба потрапити в Авіньйон. Я вже години зо дві йду по спеці і з учорашнього вечора нічого не їв. Я більше не можу… Ви раптом не в цьому напрямку їдете?
— Авіньйон? Ні, я вже точно не їду в Авіньйон. Що я там забув, у тому Авіньйоні?
— Ну, може, місце, куди ви їдете, ближче до Авіньйона?
— Взагалі-то я їду в П’юївер… Це в тому напрямку, але мені треба буде ненадовго зупинитися — у справах…
— Це нічого! Головне — що ви мене трохи підкинете. А потім іще хтось підкине…
Я бачив, що він ладен погодитися.
— Ну, якщо хочете… Тільки сідайте назад, у мене попереду все зайнято пакетами, і я не збираюся їх ворушити заради вас. Я вас уперше бачу…
— Супер!
Пасажирське місце і справді було завалено. Ми обійшли машину ззаду, і він відчинив двостулкові двері фургона.
— Залазьте й сідайте, — сказав він, показуючи мені на два дерев’яних ящики, якими захаращено весь простір.
Ледве я потрапив усередину, як він зачинив дверцята, і я опинився в суцільній темряві. Сяк-так, на дотик, розмістився на ящиках.
Водій двічі намагався завести мотор, нарешті той прочхався і фургончик помчав, трусячись на ходу. Навколо мене сильно тхнуло дизельним вихлопом.
Ну і натерпівся ж я! Моя імпровізована лава була дивним чином нахилена, і за кожного повороту, прискорення або гальмування я ледве тримався, аби не впасти. У темряві я намагався намацати бік ящика, щоб за нього зачепитися, але чіплятися не було за що. Тоді я сів на ящик верхи, затиснувши його ногами й намагаючись тримати рівновагу. Це було до того комічно, що мене здолав божевільний сміх і я ніяк не міг зупинитися, здригаючись усім тілом і вдихаючи запах солярки. Напевно, уперше в житті я так реготав наодинці із самим собою…
Фургон зупинився. Мотор стих, і я почув, як грюкнули водієві дверцята. І тиша, нічичирк. Він що, забув, що я тут сиджу?
— Гей! Агов!
Жодної відповіді.
Раптом я почув глухе гудіння. Дивно, але йшло воно звідкись із-під машини… Зовні почулися голоси. Коли сидиш у темряві, усі звуки здаються гучнішими, ніж насправді. Дзижчання посилилося, і… воно виходило з ящика, на якому я сидів… Не може бути… О Господи… Бджоли! ВУЛИК!
Я різко схопився й ударився головою об стелю. Цієї миті передні дверцята знову стукнули, мотор чхнув, і фургон рвонув із місця. Мене кинуло на задні дверцята, і я впав, затиснутий між ними й вуликом із бджолами.
Ми, певно, з’їхали на путівець, бо машину трусило в усі боки. Вона нещадно скрипіла. Найкраще, що я міг зробити, — залишатися в тій самій позі. Клопіт у мене був один: щоб мене не атакували попутники, які сиділи в ящику. Цікаво, можуть вони вибратися звідти чи ні?
Ми знову зупинилися, і машину сильно труснуло. Знову стукнули передні дверцята. Я чекав. Двостулкові двері разом відчинилися, і я вивалився на землю просто під ноги своєму рятівникові.
— Я відразу помітив, що від тебе пахне вином. Їв не їв, а трохи випити не забув, еге ж?
Я підвів на нього засліплі від яскравого світла очі.
— Це не те, що ви думаєте…
— Я думаю те, що бачу, як святий Фома… швидше, те, що чую носом.
Я підвівся, посилено моргаючи, щоб звикнути до яскравого світла. Переді мною розгорнувся краєвид сліпучої краси. Попереду простягалися поля лаванди, синіми хвилями омиваючи підніжжя фруктових дерев, що росли краями улоговини, де ми стояли, і йдучи далі вгору по схилу. Аромат, котрий ширився від цієї краси, був такий, що я майже забув, у якій пікантній ситуації опинився. Але найдивнішим був оглушливий хор цикад. Такого я навіть уявити не міг. У спекотному повітрі, напоєному пахощами квітів, лунав такий гуркіт, ніби всі цикади Провансу призначили тут побачення одна одній, щоб привітати мене.
— Гей, відійди, я тут у справах!
Він пірнув в кузов і витягнув звідти один із вуликів.
— Давай допомагай, візьмемо кожен по одному.
Я взяв вулик і поніс його на витягнутих руках.
— Став ондечки, — сказав він, зазначивши місце серед квітів.
— Так ви робите лавандовий мед?
— Чорт забирай, та вже, ясна річ, не «Нутелу»…
— Цікаво… Мені на думку не спадало, що вулики знімають з місця й переносять туди, де цвіте лаванда.
— А ти що думав? Що їм досить дати мапу району та проінструктувати, щоб не сідали на інші квіти?
Із цими словами він повернувся назад.
— А тепер давай викладай, чого це тобі так закортіло в Авіньйон?
— Ну… це складно пояснити. Скажімо так, я прийняв виклик. У мене відібрали документи і гроші, я мушу будь-якими засобами дістатися до Парижа. Щоб пройти випробування, мені треба бути в Парижі не пізніше сьогоднішнього вечора.
— Випробування? Це що, гра така?
— Щось на кшталт того…
Він скоса на мене глянув, і в очах у нього засвітився вогник.
— Ага, я здогадався, ти проходиш відбірковий тур у телегрі «Кох-Ланта», так?
— Ну…
— Ясно! Коли я скажу Жозетті, вона мені не повірить, хай йому грець!
— Та ні…
— І якщо тебе відберуть, то покажуть узимку в телевізорі!
— Зачекайте, я не…
— Вона не повірить! Геть не повірить!
— Послухайте…
— Стривай, стривай-но…
Він раптом набрав натхненного вигляду.
— Слухай, а якщо я тебе відвезу в Авіньйон, ти пройдеш відбірковий тур?
— Так, але…
— Ось що я тобі скажу, хлопче: я тебе відвезу просто на вокзал, якщо натомість ти зробиш кілька світлин у моєму будинку, для сім’ї. Що ти на це скажеш?
— Звісно, зроблю, але…
— Усього кілька знімків — і на вокзал! Тебе оберуть і потім покажуть по телебаченню!
— Не думайте, будь ласка…
— Поїхали! Поквапся-но, хлопче!
Він знову відчинив задні дверцята.
— Лізь назад, мені нема коли перебирати пакети на передньому сидінні, часу обмаль, ти прийняв виклик!
Я сів на підлогу, задоволений, що на цей раз поїду без попутників.
Фургон довго не заводився, потім затрусився і знову застрибав на вибоїнах, відбиваючи мені боки.
Крізь тонку металеву перегородку до мене долітав голос: водій розмовляв по мобільнику.
— Алло, Жозетта! Готуй щось перекусити, я везу кандидата на «Кох-Ланта».
