Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
Зійшло сонце, осяяло незвичайну красу цього місця та збудило гострий аромат сосен, під якими я розмістився.
Я оглянув село. Треба було якомога швидше зібрати інформацію, потрібну для того, щоб повернутися. Схилом гори йшла лише одна головна вулиця. Я відразу підпав під чарівність цього місця з його характерними будиночками, від яких віяло спокоєм, що особливо гостро відчувався після паризької суєти. Дорогою мені не трапилося ні душі, хоча з відчинених вікон то тут, то там чулися характерні голоси мешканців гір.
За крутим поворотом я побачив кав’ярню, що розташовувалася в першому, якщо рахувати від долини, або в останньому, якщо рахувати від вершини схилу, будинку. З її тераси розгортався запаморочливий краєвид, двері були розчахнуті. Я ввійшов.
За столиками, покритими плівкою, сиділо чоловік десять. За моєї появи розмови відразу стихли. Вусатий бармен років п’ятдесяти витирав склянки за стійкою. Я пройшов залом, кинувши коротке привітання, яке залишилося без відповіді. Усі відразу занурилися у свої думки, схилившись над келихами.
Дійшовши до стійки, я привітався з барменом, який обмежився тим, що підвів голову.
— Будьте ласкаві, можна склянку води?
— Чого? — голосно перепитав він, обвівши поглядом зал.
Я обернувся й устиг помітити глузливі посмішки відвідувачів.
— Склянку води. У мене із собою немає грошей… А я помираю від спраги…
Він нічого не відповів, але дістав з полиці склянку, наповнив водою з-під крана і гучно поставив на стійку.
Я відпив кілька ковтків. Тиша починала тиснути, треба було розтопити кригу.
— Гарна погода сьогодні, правда? — Відповіді не було. Я вів далі: — Напевно, дуже спекотно не буде…
Він глузливо глянув на мене, не відриваючись від протирання склянок.
— Ви самі ж бо звідки?
Чудо! Він заговорив…
— Я… я звідти, із замку… зверху. Тільки що вранці спустився.
Він обвів очима інших відвідувачів.
— Послухай, хлопче, думаєш, раз ти нетутешній, так тобі можна нас дурити? Тут усі знають, що там ніхто не живе.
— Ні. Але… мене привезли до замку вночі, а вранці я спустився — я це хотів сказати. Я не шуткую.
— Ти ж із Парижа, га?
— Так-так, можна так сказати.
— Із Парижа чи ні, яка різниця, якщо можна так сказати.
Він говорив по-місцевому, співуче, тому неможливо було визначити, роздратований він чи ні.
— А цей замок… Він дуже старий?
— Замок… — вимовив він, іще більше розтягуючи слова, — замок належав… маркізу де Саду.
— Маркізу де Саду?!
Я не зміг стримати тремтіння.
— Так.
— А… де ми?
— У якому сенсі де?
— Ну… де ми перебуваємо?
— Слухай, хлопче, скажи-но, що ти ще пив, крім води, га?
— Так… ну, загалом… це складна історія… Так де ж я перебуваю?
Він хитро посміхнувся й обвів очима зал.
— Особисто я перебуваю в Лакості на масиві Люберон. А ти, хлопче, напевно, на іншій планеті…
Залом пробіг смішок. Бармен був дуже задоволений собою.
— Люберон… Але ж це в Провансі?
— Ну ось, коли захочеш, так усе розумієш!
Отже, Прованс… Це не менше ніж вісімсот або дев’ятсот кілометрів від столиці…
— А де найближчий вокзал?
Він знову оглянув зал.
— Найближчий вокзал он там, у Боньє, — сказав він, показуючи в бік села на іншому схилі гори.
Я був урятований. Годину-другу пішки — і справу зроблено.
— А ви не знаєте, коли найближчий потяг до Парижа?
Зал вибухнув реготом. Бармен тріумфував.
— Що тут кумедного? Він що, уже пішов?
Він подивився на годинник. У залі знову засміялися.
— Але ж іще дуже рано, — сказав я. — Напевно, будуть іще поїзди. Коли йде останній?
— Останній поїзд пішов… тисяча дев’ятсот тридцять восьмого.
Знову вибух реготу. Я проковтнув. Бармен смакував свій успіх і з цієї нагоди налив усім по склянці за рахунок закладу. Відвідувачі повернулися до своїх розмов.
— Слухай, хлопче, я й тебе пригощаю.
Він поставив переді мною на стійку чарку білого вина.
— За твоє здоров’я!
Склянки дзенькнули. Я не став йому говорити, що не п’ю натщесерце: на сьогодні глузувань було досить.
— Така справа. Вокзал в Боньє закрився сімдесят років тому. Усі поїзди на Париж тепер ходять від Авіньйона. Ближче не знайдеш, хлопче.
— А до Авіньйона… далеко?
Він відпив ковток і витер вуса тильним боком долоні.
— Сорок три кілометри.
Чимало…
— А автобуси туди ходять?
— По буднях ходять, але не по неділях, хлопче. Неділями тут, крім мене, ніхто не працює.
Він підніс свій келих до рота. У нього був кумедний акцент, він розтягував усі «е» і вставляв їх навіть там, де не було.
— А… ви не знаєте, хто міг би мене туди підкинути?
— Сьогодні? Знаєш, сьогодні всі сидять по домівках, занадто спекотно. Виходять хіба що до церкви. А ти до завтра не можеш почекати?
— Ні. Мені конче треба бути в Парижі сьогодні ввечері.
— Ох уже мені ці парижани! Їм завжди все ніколи — навіть по неділях!
Я вирішив, що краще буде тікати, і вийшов, попрощавшись з усією компанією, — на цей раз отримавши у відповідь вітання.
— На Авіньйон — ліворуч і вниз, — сказав бармен, і я рушив у цьому напрямку ловити попутні машини…
Вузька дорога спускалася схилом пагорба в долину, петляючи серед пахучого чагарнику.
Я опинився в Провансі! Прованс… Я вже давно про нього чув, але він виявився набагато красивішим, ніж я собі уявляв. Мені бачилася прекрасна, але висушена земля, а переді мною, наскільки сягало око, стелилися килими пишної зелені нечуваного багатства і різноманітності. Дуби, сосни з червоними стовбурами, блискучими на сонці, кедри, буки… Просто в небо здіймалися блакитні крони кипарисів, а внизу тіснилися квіти будяків, дроку, густі зарості розмарину і ще якихось квітучих кущів, один яскравіше за інший. Я з подивом знаходив нові й нові рослини, і всі вони немов змагалися в яскравій, кричущій красі.
Сонце, хоч і було ще низенько, уже добряче припікало, і спека будила та посилювала запахи, які оточували мене в цьому раю.
Біля підніжжя пагорба дорога побігла долиною серед гаїв і фруктових садів. Я крокував уже понад годину, а жодної машини не трапилося. Із попутками мені явно не щастило… У шлунку було порожньо, трохи боліла голова. Ставало таки справді дещо спекотно. Надовго мене не вистачить…
Минуло ще хвилин двадцять, і я почув шум двигуна. Ззаду, з-за повороту, неспішно виїхав маленький сірий фургон — старенька ситроєнівська малолітражка, яку я ще в дитинстві бачив на ілюстраціях у книжках про Францію. Я кинувся йому навперейми, розкинувши руки. Вискнули гальма, фургончик чхнув і зупинився. На дорогу відразу впала тиша. З машини вийшов водій — маленький