Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
О Господи, він роздзвонив зараз по всьому світу… Але ж то все брехня… Що ж я їм скажу?
Приблизно за чверть години машина зупинилася і почулися жваві голоси.
Дверцята відчинилися, і, знову звикнувши до яскравого світла, я побачив людей зо дванадцять, які нерухомо стояли кружком. Вони витріщалися на мене з очікуваннями, а я почувався цілковитим дурнем, сидячи на брудній підлозі цього візка для худоби.
— Гей, слухай, — запитав мене водій, — а як тебе звати?
— Алан.
— Алан? Так звуть знаменитого американського актора. Для телевізора — саме те, що треба.
— Алан… — пошепки, з натхненням повторила вагітна жінка, що стояла в колі.
Мене запросили до будинку, потім усі зібралися в саду біля мангалу, від якого плив апетитний запах смажених сосисок. Страшенно апетитний… Фотосесія розпочалася. Що ж я їм усе-таки скажу? Я був затиснутий, як у лещатах: з одного боку, треба бути чесним, з іншого — не хочеться розчаровувати людей, які вже повірили у свою мрію… Не кажучи вже про приписи Дюбрея…
Напевно, за все моє життя мене стільки не фотографували. Я вже думав про те, як моя фізіономія красуватиметься на великій кількості камінних полиць в очікуванні початку телегри. Водій тріумфував. Він жив сьогоднішнім днем. Від безперервної дегустації аперитивів пика його червоніла дедалі яскравіше. Він уже тричі відхиляв моє прохання все-таки їхати на вокзал: «Потім, пізніше».
Мені ніяк не вдавалося поїсти, мене весь час смикали і просили встати ліворуч від такого-то або праворуч від такої-то…
— Послухайте, — нарешті заволав я, — мені дійсно час їхати, інакше вся задумка провалиться.
— Стривай, ну, постривай… Вам, парижанам, усе аби бігати! — Він схопив телефон. — Мама? Поквапся, я тобі кажу. І татові скажи, інакше він мені не пробачить.
— Ні, послухайте, — устряв я в розмову. — Так не можна. Зрештою, треба дотримувати слова…
Він пропустив моє зауваження повз вуха, але з червоного став малиновим.
— Хлопче, я не змушував тебе сідати до мене у фургон, правда? Здається мені, що все було якраз навпаки: ти сам попросився. Ну, так не будь невдячним, інакше не те що в Авіньйон, узагалі нікуди не поїду!
А й справді не поїде, чорт забирай…
Як же його виманити з дому? Час минав, а я навіть не знав розкладу поїздів. Може, взагалі вже пізно виїжджати, щоб потрапити на сьому вечора до Дюбрея… Дюбрей… Він говорив, що в житті дуже важливо зрозуміти, що рухає іншою людиною… Але яким чином це застосувати тут? Стоп, як він там говорив?…
Ти відштовхнеш — і тебе відштовхнуть…
Не штовхай — тягни…
Тут же на думку спала одна хороша ідея, але… щось заважало. До теперішнього моменту мені вдавалося балансувати на грані непорозуміння, але на явну брехню йти все ж таки не хотілося. Гаразд, спробуємо зайти з іншого боку…
— Знаєте, якщо в один прекрасний день мені вдасться потрапити на екрани телевізорів, у мене буде право запросити одного, можливо, двох осіб.
Він підвів на мене очі, і його погляд одразу став дуже уважним.
— Однак, — знову почав я, — не хочу марно вас обнадіювати…
— Хлопче…
— Ні-ні, прошу вас, не наполягайте…
— Якщо я тебе просто зараз відвезу на вокзал, запросиш мене на знімальний майданчик?
Тон його був такий серйозний, немов він питав дозволу поставити свої вулики на моєму лавандовому полі.
— Звісно… але мені не хочеться переривати ваше свято…
Він повернувся до компанії та гучним голосом оголосив:
— Друзі, продовжуйте без нас. Я скоро повернуся, тільки відвезу Алана в Авіньйон. Йому треба пройти випробування.
За півгодини я сів у потяг на Париж, шлунок мій був, як і раніше, порожній, на дні кишені теліпався єдиний євро.
Я добре знав: їхати без квитка загрожує штрафом, а от без документів можна запросто загриміти ще й у поліцію…
У мене був план, який, за відсутності кращого, я вирішив негайно реалізувати. Отже, я стою і дивлюся, чи не йде контролер. Щойно його видно в іншому кінці вагона — я швидко заходжу в туалет і перечікую там, не замикаючи засувки. Побачивши, що туалет порожній, контролер іде далі. Так я і вчинив. Хвилини минали, а я нерухомо стояв за дверима туалету, і нічого не відбувалося. Поїзд похитувало, і тримати рівновагу було важкувато, та й запах…
Раптом двері відчинилися і переді мною ніс до носа опинилася здивована фізіономія якогось пасажира. А через його плече позирала інша, вусата, безсумнівно, дуже задоволена… І належала вона людині у форменому кашкеті кольору морської хвилі.
~ 27 ~
Насупивши брови, Катрін трохи подалася вперед.
— Мені б хотілося поговорити про те, як ти відучив Алана курити.
Ів Дюбрей відкинувся на спинку глибокого крісла з тикового дерева і з легкою посмішкою почав похитувати стакан із бурбоном, де плавали кубики льоду. Він обожнював повертатися до своїх дослідів і коментувати їх.
— Ти змушував його палити дедалі більше і він відчув огиду до сигарет?
— Зовсім ні, — відгукнувся він із задоволенням людини, чиї прийоми настільки геніальні, що їх не в змозі розгадати навіть професіонали.
— Ти міняв смак тютюну?
Він витримав паузу, разом із ковтком бурбону насолоджуючись увагою, з якою Катрін чекала на відповідь.
День видався на рідкість спекотний, і вечір обіцяв м’яку свіжість, якою вони наразі безтурботно насолоджувалися, затишно розташувавшись у саду. Перед ними стояла таця з тістечками птіфур[6], одне смачніше за інше.
— Пам’ятаєш, Алан говорив, що для нього велике значення має свобода. У глибині душі він давно хотів кинути курити, але його утримувало те, що із сигаретою він пов’язував особисту свободу. Усі так умовляли його кинути, що він не відчував за собою свободи вибору. Йому здавалося, що якщо він розлучиться з поганою звичкою, то підкориться чужій волі.
— Його можна зрозуміти.
Катрін зосереджено слухала, не звертаючи уваги на солодощі, які стояли перед нею.
— Тоді я поміняв перебіг подій: я зробив так, що для нього паління стало фактором, нав’язаним іззовні. І свобода виявилася геть в іншому… Тепер пристрасть до свободи він міг задовольнити, тільки кинувши палити.
Катрін нічого не
