Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
Я відвів очі та із сумним виглядом утупився в підлогу.
— Це… дуже особисте, і мені не хочеться, щоб це слухав той, хто навіть не завдав собі клопоту присісти, щоб послухати.
Він проковтнув.
— То в будь-якому разі… це нічого не дасть, оскільки ви не хочете мене вислухати.
Минуло кілька секунд. Я на нього не дивився, але відчував, що він не зводить з мене очей і обличчя його, як і раніше, червоне. До мене долинав звук його дихання.
Він сів.
Мовчання тяглося довго. У кімнаті все завмерло, навіть повітря, здавалося, згустилося.
І тут я вирішив викласти свої карти.
— Не так давно я вчинив спробу самогубства. Цей чоловік випадково опинився поруч… ну, принаймні, я так думаю. Він урятував мені життя, але натомість узяв з мене обіцянку підкорятися всьому, що він накаже… Заради мого ж блага…
Він слухав мовчки.
— Щось на кшталт договору, — знову почав я. — І я погодився. Добровільно.
У кабінеті було жарко і задушливо. Мені бракувало повітря.
— І ви дійсно виконували… усе, що він скаже?
— Можна сказати, так.
— А ви усвідомлюєте, що, накажи він вам щось протизаконне, відповідати доведеться вам?
— Він ніколи нічого такого не наказував. І він не велів мені сідати в поїзд без квитка. Тут справа в іншому…
— І все-таки не можу зрозуміти, чому ви підкорялися його вимогам. Зрештою, ви могли розірвати угоду. Та будь-який на вашому місці так і зробив би…
— Я часто думав про це. Не знаю… Я вважав, що мушу дотримувати даного слова.
— Ну-ну, часи трьох мушкетерів давно минули! Вірність слову — це прекрасно, але і свій інтерес у грі треба берегти!
— До останнього випадку все, що він вимагав, було важко виконати, але багато мені дало: я відчув, що розвиваюся…
— Не бачу, що це могло вам дати, крім неприємностей.
— Знаєте, я був дуже самотній, коли його зустрів… А потім… адже завжди приємно, коли ви комусь небайдужі, коли вами хтось опікується…
— Послухайте… Адже він змусив вас дати слово, коли ви були слабкі, у жахливому стані. Тепер ви в нього в руках, і, якщо він накаже, ви віддасте Богові душу — так, чи що? Такими методами орудують секти!
— Ні, це якраз мене не лякає. І зауважте, секти насамперед цікавляться вашими грошима. Він нічого такого не вимагає. Ну, судячи з того, що він уже похилого віку і досить заможний, навряд чи йому щось від мене потрібно…
— Тобто він усе це робить заради ваших прекрасних очей? Ну-ну!
— У тому й річ. Мені незрозумілий його мотив. Нещодавно я виявив, що він стежив за мною задовго до… зустрічі на Ейфелевій вежі.
— І він не випадково з’явився саме в день вашої…
— Спроби самогубства. Виходить, що не випадково. Але я готовий заприсягтися, що раніше ніколи його не бачив. І не знаю, навіщо він стежив за мною до цього дня. Я не можу цього пояснити, і це… мене пригнічує.
Стара неонова лампа блимала і потріскувала: ось-ось згасне. Інспектор дивився на мене з тривогою. На початку допиту він відштовхнув мене, а тепер навіть виказав деяку симпатію. Я відчув, що йому небайдужа моя доля.
— Ви можете мені чимось зарадити? — запитав я.
— Абсолютно нічим. Якщо немає злочину, то і слідство не можна розпочати.
— У нього є зошит, і там записи про мене. Ці записи доводять, що він за мною стежив.
— Якщо зошит у нього, у мене немає до нього доступу. Для цього потрібна санкція на обшук, але жоден суддя її не дасть, тому що немає факту злочину. І потім, нікому не заборонено за кимось стежити. Усі хлопці, наприклад, за кимось стежать.
— Знаєте, найскладніше в цій історії те, що я перебуваю в сумнівах і якась частина мене навіть відчуває провину… тому що я вам усе розповів.
— Не втямлю, про що ви…
— У мене немає стовідсоткової впевненості, що в нього погані наміри. Я, звичайно, злякався, коли виявив, що він і раніше за мною стежив. Але, якщо не брати це до уваги, мені немає в чому йому дорікнути. Якщо міркувати об’єктивно, він не завдав мені ніякої шкоди…
— Слухайте, адже не виключено, що це просто старий дивак, який казна-що про себе уявляє та тішить себе роллю рятівника і наставника. Найпростіше, напевно, сказати йому, що у вас немає настрою продовжувати гру. Ви розриваєте договір і говорите: «Дякую за все, прощавайте». І вся розмова.
— Неможливо.
— Що заважає?
— Я вам не сказав, але… у нашому договорі ставка на життя…
— Як це — ставка на життя?
— Я прийняв умову, що в разі непокори я розлучаюся з життям.
Він подивився на мене ошелешено.
— Це що, жарт?
— Ні.
— Ну гаразд, ви пристали на умову — і це все, що ви мені хочете повідомити?
— Треба згадати, у якому контексті…
— Так ви такий же дивак, як і він! Тоді й не просіть мене вам допомагати!
— Я не міг знати, що…
— У будь-якому разі ви дали лише усну обіцянку. Доказів немає, і я нічого не можу вдіяти.
— Але ви ж не можете залишити мене в небезпеці, адже ви тепер у курсі справи!
— Ви що, вважаєте, що платники податків наймуть вам агента для супроводу вдень і вночі, поки цей тип дійсно не нападе на вас? У нас і на реальні злочини коштів бракує.
Він сказав це з докором, але, незважаючи на явне роздратування, у його тоні чулося, що ситуація його схвилювала.
Я глянув на стінний годинник.
— Ну добре, тоді принаймні випустіть мене, я мушу бути в нього о дев’ятнадцятій нуль-нуль.
Він задумливо на мене подивився, раптом різко схопився зі стурбованим виглядом.
— Послухайте… а чим ви доведете, що все це… не дурниця і ви не вигадали цю історію, щоб вас відпустили додому?
Він насупив брови, і обличчя його знову залилося рум’янцем.
— Якщо ви мені не вірите, проведіть мене до нього.
Такої відповіді Птіжан явно не очікував. Він застиг на місці, а очі перебігали з мене на годинник.
— Де це?
Я порився в кишені й витягнув візитну картку Дюбрея, прикрашену, з брістольського картону, вичиненого під старовинну тканину. Він схопив її і швидко пробіг очима.
— Шістнадцятий округ?
Він зачекав, потім підійшов до дверей на іншому кінці кабінету і тихенько постукав.
— Розбирайтеся самі, як хочете, Птіжан! — гаркнув через двері чийсь голос.
Інспектор з хвилину розмірковував. Вочевидь, розривався між протилежними почуттями. Потім відчинив металеву шафу й дістав ключі від машини.
— Поїхали!
