Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

— Знаєте, мені дійсно було дуже кепсько в його шкурі; я почувався настільки чужим у його світі мухи в окропі, окропі його турбот… Якщо вже казати як є, я не можу зрозуміти, що штовхає таких людей, як він, з ранку до вечора битися за просування на кілька пунктів на біржі або за кілька десятих у показниках рентабельності підприємства. Що їм із цих пунктів і десятих? Якщо навіть і спуститися на кілька щаблів життєвими сходами, що від цього в кінцевому підсумку зміниться? Як можна мати його рівень інтелекту та кидатися з головою в шалену гонитву за показниками розвитку… чого? Якоїсь компанії. Хіба це не позбавлено сенсу? Існувати заради… роботи, заради офіса? Але ж це смішно! Коли я жив у Штатах, у мене був приятель Браян, який любив повторювати: «Хочеш насмішити Бога — то розкажи Йому про свої плани!»

Катрін пирснула. Я зовсім забув про її присутність. Дюбрей сьорбнув ковток бурбону.

— Може, для твого боса це спосіб забути про драму свого життя?

— Про яку ще драму?

— Бачиш, я переконаний, що на чолі підприємств не випадково стоять здебільшого чоловіки, а не жінки. І ті, хто постає проти дискримінації, якої нібито зазнають жінки, помиляються. До того ж фінансисти, у чиїх руках тепер наша економіка, не звертають уваги на стать тих, кого ставлять на чолі компаній, у яких розміщений їхній капітал. Схоже, вони не переймаються цим. Для них важливий тільки результат. Ні, я думаю, тут інше пояснення.

Катрін відірвала очі від зошита й подивилася на Дюбрея.

— Яке ж?

— У жінок є дар небесний, вони знаходяться під заступництвом богів, і їм не треба боротися за всілякі дурниці…

— Ви хочете сказати…

— Ти що, серйозно думаєш, що той, хто здатний створити душу, створити життя, виносити його, а потім подарувати йому весь світ, стане цікавитися тим, як котуються акції?

Створити душу… Якщо вдуматися, це незвичайно… Поява на світ дітей стала вже такою звичайною справою, що ми забули про грандіозність, велич і магію цього вражаючого дійства. Створити душу…

Дюбрей, за своєю звичкою, похитував стакан, милуючись кубиками льоду.

Такі заяви з його вуст мене трохи заспокоїли, бо ж після читання зошита я почувався в небезпеці. Невже людина, яку так захоплює та дивує життя, здатна те життя забрати?

Катрін втупилася в порожнечу, занурившись у свої думки.

— Ми, чоловіки, — знову заговорив Дюбрей, — у глибинах нашої підсвідомості мучимося тим, що не можемо давати і нести із собою життя. Я переконаний, що професійні амбіції, настільки часті в більшості з нас, є наслідком прагнення компенсувати цю прогалину, заповнити порожнечу.

— Ви справді так думаєте?

— Для цього досить вслухатися в офісі в розмови начальства. І знаєш, навіть словниковий запас цих бесід не випадковий. Він, як дзеркало, відображає душу… Вслухайся, вслухайся, і ти почуєш метафори, пов’язані з вагітністю й пологами. Хіба не говорять про важкий проект, що він «народжувався в муках» або що його «довго виношували»? А якщо проект провалився, його оголошують «недоношеним». Хіба не так? Якщо ж його ніяк не можуть завершити і він вимагає додаткового фінансування, про нього обов’язково скажуть, що його «витягують щипцями». А про програму, яка спочатку подавала надії і нічим не скінчилася? «Гора народила мишу». А якщо намічений план близький до завершення? Він, виявляється, «ось-ось вилупиться». А про ідею, яка втілилася в життя? «Побачила світ»…

Від подиву я втратив дар мови. Я ніколи ні про що подібне не думав і не проводив таких паралелей. Для мене скажена гонитва за владою завжди була результатом змішання агресії та суперництва, характерного саме для чоловіків…

Було цікаво почути такі твердження з вуст Дюбрея, у натурі якого виразно відчувався смак до влади. А чи тверезо він себе оцінював?

Це що ж, виходить, женоненависництво багатьох чоловіків теж пояснюється прихованим комплексом неповноцінності?

— Якщо повернутися до моєї розмови з начальством — не знаю, чи ревнує він свою дружину і чи зашкалює його рівень тестостерону, — але більше мені нічого не вдалося від нього домогтися.

Дюбрей роздратовано скривився. Може, образився, що я не виконав усіх його завдань у деталях, може, був незадоволений собою, тому що не зміг мені ясно все розтлумачити.

Він кинув сигару у велику мідну попільничку.

— Наразі в тебе є всі потрібні ресурси, щоб самому керувати своїм життям, а не за вказівкою ззовні.

Він рішуче допив бурбон, зі стуком поставив келих на низенький столик і підвівся.

Катрін, опустивши очі, дивилася в зошит.

— І ось що ти повинен будеш зробити, — сказав він з макіавеллівською посмішкою, міряючи кроками простір перед книжковою шафою. — Це твоє нове завдання.

— Слухаю.

Повітря було напоєне запахом сигари.

— Ти переконаний, що твій шеф на хибному шляху і що його рішення є згубними для компанії?

— По-моєму, це очевидно.

— Ти вважаєш, що управляти потрібно по-іншому, впливаючи не тільки на фінансові важелі?

— Абсолютно правильно.

— Тоді тобі треба посісти його місце.

— Дуже смішно.

Він подивився мені в очі.

— Я не жартую, Алане.

— Не може бути, зрозуміло, жартуєте!

Він насупився.

— Запевняю тебе, що ні.

Я зніяковів. Він що… серйозно?

Він зауважив, як я знітився, і кілька секунд пильно дивився на мене.

— А що, власне, тобі заважає? — запитав він солоденьким голосом.

Усе це було так безглуздо, що я геть розгубився. Яку відповідь можна дати родичу, котрий запитує, що вам заважає стати міністром або кінозіркою міжнародного рівня?

— Але… це ж очевидно… Будемо реалістами, адже в кожного своя межа, згідно з якою він і діє…

— Існує лише той ліміт, який ти сам собі поставиш.

Я відчув, як у мені наростає гнів. Але я його дуже добре знав, щоб розуміти: він не відступиться від ідеї фікс. Цей дядько борсався від цілковитої ясності розуму та здатності до тонкого аналізу аж до явного відхилення від норми і повного божевілля.

— Ви усвідомлюєте, що він навіть не мій начальник? Що він начальник начальника мого начальника і нас розділяють три рівні службової ієрархії?!

Катрін звела очі й тепер пильно вивчала Дюбрея.

— Той, хто має намір штурмувати гору, не повинен лякатися її висоти.

— А ви самі хоч раз займалися бізнесом? Щаблі кар’єрних сходів так не перескакують — на те є свої правила!

— Той, хто підлаштовується під правила, просто не хоче думати самостійно! Якщо ти міркуєш у межах певних рамок, ти не знайдеш нових рішень — тільки ті, що давно