Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
— Ти розлючений, — сказав він якнайспокійнішим тоном, не обертаючись до мене. — І це добре. Ніколи не треба придушувати в собі гнів чи розчарування… Тому, давай, якщо хочеш — можеш кричати.
Це вибило ґрунт у мене з-під ніг. Я збирався на нього накричати, але тепер це означало коритися його волі… Моє поривання розбилося й захлинулося, і я почувався маріонеткою: моїми почуттями й учинками керували, смикаючи за невидимі ниточки. Але я вирішив не піддаватися його впливу і накинувся на нього:
— Що ви зробили з Одрі?
Жодної відповіді.
— Що вона тут, у вас, робила?
Мовчання.
— Я забороняю вам утручатися в моє особисте життя! Наш договір не дає вам права грати моїми почуттями!
Він, як і раніше, нічого не відповідав. У кутку, я помітив, сиділа на дивані Катрін.
— Я знаю, що ви нехтуєте почуттями. Для вас кохання — це ніщо, порожнє місце. Насправді ви просто не здатні кохати. Ви змінюєте жінок, які геть усі — удвічі молодші за вас, тому що боїтеся покохати хоча б одну з них. Вас це влаштовує: ви домагаєтеся від життя того, що вам треба. Ви нав’язуєте свою волю, а для вас це — межа мрій. Я перед вами в боргу і знаю ціну свого боргу. Але все це марно, якщо ви не вмієте любити, любити людину, любити людей… Ви курите в громадських місцях, роз’їжджаєте по смузі громадського транспорту, ви зневажаєте інтереси інших людей. Але, якщо відгородитися від усього світу, як дізнатися, що потрібно людям? Неможливо жити тільки для себе, життя тоді втрачає сенс. Жодні блага на світі не здатні замінити тепло людського спілкування, чистоту почуття, навіть щиру усмішку сусіда на порозі будинку або доброзичливий погляд перехожого. Ваші теорії бездоганні, ефективні, навіть геніальні, але ви забуваєте про одну річ, усього-на-всього про одну, але саме вона і є головною: ви розучилися любити.
Я замовк, від гніву в мене перехопило подих. Я замовк, і у величезній кімнаті запала повна тиша. Дюбрей так і залишився спиною до мене, Катрін сиділа, не підводячи очей. Обидва не рухалися.
Я повернувся й пішов до дверей, але на порозі обернувся й крикнув:
— Не смійте чіпати Одрі!
* * *
Ще якийсь час слова Алана, здавалося, лунали в порожнечі. Потім у вітальні повисла тиша.
Катрін боляче зачепила сцена, що розгорнулася в неї перед очима. Можливо, вона навіть звикла до таких сплесків емоцій, проте не зносила їх.
Вона сиділа, не кажучи жодного слова, мабуть, очікувала, що скаже Ігор.
Той сидів нерухомо, похмуро втупившись у підлогу.
Мовчання тривало цілу вічність, потім вона почула, як помертвілий голос прошепотів:
— Він має рацію.
~ 35 ~
Назавтра мій запал трохи вщух і поступився місцем розгубленості.
Дедалі більше зростала кількість непояснених подій, і мої стосунки з Дюбреєм, тобто з Дубровським, ставали загадкою. Як йому вдалося настільки проникнути в моє життя? А головне — що він намислив? Це не просто старий психіатр, котрий заслаб на хворобу своїх пацієнтів. Це був небезпечний збоченець, маніпулятор, здатний на все.
І все ж таки я думав, що намацав слабке місце в його теорії людських взаємин. Для того щоб у відносинах відбувалися чудесні, магічні події, треба любити. Любити. Мабуть, це і був ключ до будь-яких відносин — і дружніх, і професійних. Ключ, якого бракувало Дубровському. Я й сам зазнав фіаско, переконуючи шефа у своїй правоті, тому що мені бракувало любові. Я його терпіти не міг — і він це відчував… Усі мої зусилля виявилися марними і не давали користі. Треба було знайти спосіб пробачити йому мерзенну поведінку і хоч трішки його полюбити. Хоч трішки… І тільки за такої умови відкривати йому свої задуми та пропонувати щось… Але де взяти мужність, щоб полюбити заклятого ворога?
День добіг краю, я йшов додому, і наближення до знайомого місця навело мене на думку трохи розслабитися. На Монмартрі є одна дуже симпатична кафешка… Там я завжди забував, що живу у великому місті.
Я так поринув у свої міркування про любов, що незчувся, як побачив, що назустріч мені йде моя літня сусідка, як завжди — уся в чорному, з голови до ніг. Після останнього візиту до мене вона уникала розмов зі мною.
Наші погляди зустрілися, але вона відвернулася й удала, що роздивляється вітрину найближчої крамниці. На її біду, там торгували білизною вельми фривольного дизайну. Тож так вийшло, що вона розглядала стрінги й підв’язки на манекенах у закличних позах. У центрі вітрини, просто навпроти неї, розташовувалася величезна афіша великого бренду білизни з пишнотілою панянкою в усій красі. На афіші було написано: «Порада № 36: згладжуйте гострі кути». Не помітити пораду вона не могла. Тож, похапцем відвернувшись, вона задріботіла далі, потупивши очі.
— Вітаю, мадам Бланшар! — весело крикнув я.
Вона повільно підвела очі.
— Вітаю, пане Грінмор, — сказала вона, злегка зашарівшись, мабуть, згадавши подробиці нашої останньої зустрічі.
— Як ся маєте?
— Дякую, усе гаразд.
— Яка нині чудова погода! Не те що вчора ввечері…
— Ваша правда. Оскільки ми вже зустрілися, маю вам повідомити, що надіслала скаргу на сусіда з четвертого поверху. Його кіт гуляє карнизами й заходить до чужих квартир. Учора я знайшла його сплячим на моєму дивані. Це неприпустимо!
— Це те сіре котеня?
— Саме так. Щодо пана Робера, то з мене досить і запахів з його кухні. Коли він готує, я змушена зачиняти вікна. Я вже разів зо три говорила про це управителю будинку, але ж я єдина, хто скаржиться…
Годі вже, змінимо тему… Дуже хочеться позитивних емоцій…
— А ви вирішили прогулятися до крамниці?
— Ні, я йду до церкви.
— У будень?
— Я ходжу туди щодня, пане Грінмор, — сказала вона дещо пихато.
— Щодня…
— Звісно!
— Але… навіщо? Щодня?
— Ну… Я розповідаю Ісусу Христу про свою любов до нього.
— А, зрозумів…
— Ісус — він…
— І ви щодня ходите до церкви, щоб повідомити Ісусу, що ви його любите?
— Так…
Секунду я коливався.
— Знаєте, пані
