Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

Я вирішив глибше покопатися в темному минулому Ігоря Дубровського. Якщо він дійсно спромігся виправдатись, загіпнотизував суддів — у чому я був далеко не впевнений, — мені потрібно розшукати ще якісь деталі, які забезпечили б мені сильну позицію на переговорах. Якщо я викопаю якийсь труп — матиму ще один козир… Мене не покидало внутрішнє переконання, що ключ до моєї волі криється саме в його минулому.

Я знову вліз в інтернет і заходився шукати статті журналіста з Monde, ім’я якого вилетіло в мене з пам’яті. Цей журналіст більше за інших наводив факти, що стосуються вбивства. Я згадав, що він давав такі подробиці про метод Дубровського і такі відомості про нього самого, ніби був із ним особисто знайомий. Із ним треба було обов’язково поговорити.

Статтю я знайшов швидко. Автора звали Жан Калак. Що ж, не зволікатиму: я взявся за телефон.

— Вітаю, я розшукую журналіста, який працював у Monde в сімдесяті роки, не знаю, чи працює він тепер…

— Як його ім’я?

— Жан Калак.

— Як ви сказали?

— Калак. Жан Калак.

— Ніколи не чула. Я вже вісім років тут працюю… Імовірно, ваш знайомий давно звільнився!

— Він не мій знайомий, але мені будь-що треба його розшукати. Це дуже важливо. А є там хто-небудь, хто його знав і зберіг його координати?

— Звідки ж я знаю? Хіба ж я буду бігати по всіх поверхах.

— Але ви, напевно, знаєте, хто був тоді головним редактором. Може, він би мені зарадив…

Сопіння в слухавці.

— Якого року, ви кажете?

— Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого.

— Не кладіть слухавку…

У рурці залунала джазова мелодія на саксофоні. Вона грала так довго, що я вже засумнівався, чи не забули про мене.

— Я дам вам його телефон, але жодних гарантій, що він правильний. Я вже давно втратила з ним контакт. Раймон Верже, нуль один, сорок сім, двадцять…

— Зачекайте, я записую… Раймон Верже, нуль один, сорок…

— Сорок сім, двадцять вісім, одинадцять, нуль три.

— Прекрасно! Щиро дякую!

Вона швидко поклала слухавку — мабуть, не маючи бажання почути ще якесь запитання.

Я набрав номер, не вірячи, що він ще дійсний. Почувся гудок. Уф! Хоча б щось… Чотири гудки, п’ять… Нічого. Сім, вісім… Я вже втратив надію, але тут рурку зняли. Спочатку в слухавці було тихо, потім відгукнувся трохи тремтячий жіночий голос. Схрестивши пальці на удачу, я виклав свою справу.

— Хто його запитує?

— Алан Грінмор.

— Він вас знає?

— Поки що ні. Але я б дуже хотів із ним поговорити з приводу одного з його колишніх співробітників.

— Добре. Це його розважить… Тільки чітко вимовляйте слова, якщо хочете, щоб він вас почув.

Тривала мовчанка. Я терпляче чекав. У слухавці пошептались, потім знову замовкли.

— Алло, — почувся нарешті тягучий чоловічий голос.

Я послухався поради його дружини і старанно виділяв кожен склад.

— Вітаю, пане Верже. Моє ім’я Алан Грінмор, ваш номер телефону мені дали в журналі Monde. Я наважився вам зателефонувати, оскільки мені конче треба зустрітися з одним із ваших колишніх журналістів. Для мене це дуже важливо, а в журналі вважають, що у вас могли зберегтися його координати.

— Колишній журналіст? З деякими я зустрічаюся досі. Яке його ім’я? Я всіх пам’ятаю. Моя дружина підтвердить.

— Жан Калак.

— Як-як?

— Жан Калак.

Тривала пауза.

— Пане Верже, ви на лінії?

— Це ім’я мені нічого не говорить, — зізнався він.

— Минуло вже тридцять років…

— Ні, ні! Справа не в цьому! Я б згадав… Ні, це, поза сумнівом, був псевдонім.

— Псевдонім?

— Так, журналісти часто послуговуються псевдонімом, підписуючи статті, які, наприклад, не потрапляють у річище їхньої звичайної тематики.

— А… ви не могли б підказати його справжнє ім’я?

— Так, у мене є список усіх моїх журналістів і їхніх псевдонімів. Знаєте, я все це зберігаю… Зателефонуйте за півгодини, я вам скажу.

За півгодини дружина знову його покликала, попросивши мене говорити коротко, щоб не порушувати післяобідній відпочинок.

— У моєму списку Калака немає. Ви впевнені, що його звуть саме так?

— Абсолютно певен.

— Тоді, мабуть, ідеться про когось із знаменитих журналістів. У таких випадках вони виступали анонімно.

— Хтось із знаменитих? Але чому він зацікавився самогубством якогось незнайомця?

— Мені дуже шкода, — з явним розчаруванням сказав Верже, — але не можу нічим зарадити. Залиште ваші координати, раптом щось згадаю…

~ 40 ~

Кажуть, що успіх посміхається сміливим. У моєму випадку він змусив на себе чекати. У мене йшла смуга невезіння. Я прийняв грандіозний виклик, вийшовши поодинці на боротьбу з геніальним і могутнім божевільним. Але зірки явно розташувалися не на мою користь.

Того ранку я з’явився в офісі із запізненням. Перші претенденти, записані на цей день, уже сиділи в приймальні, одягнені в темні костюми, без єдиної зайвої зморшки на штанях або спідницях. Я швидко пройшов через хол, де витали аромати парфумів і лосьйонів після гоління, і піднявся нагору пішки, щоб не опинитися в ліфті разом із начальником служби й не їхати два поверхи в незручному мовчанні.

Ледве я влаштувався у своєму кабінеті, як увійшла Аліса, обережно причинивши за собою двері.

— Глянь-но, — сказала вона, простягаючи мені два аркуші.

Я взяв документи. Один був з адміністративної служби. Я побачив чорний перелік підприємств, що ледве функціонують через фінансову кризу, який складали служби нашого управління. Такі списки друкували щомісяця для керівників підрозділів, а ті пересилали їх нам. Цього місяця ми їх не отримували.

Другий документ давав розклад зустрічей і консультацій для кожного з нас на тиждень. Його ми отримували понеділками. Навіть побіжно глянувши на обидві сторінки, можна було визначити, що багато назв фігурували і там, і там. Чорний перелік був датований першим серпня, а розклад — п’ятим.

— Ти розумієш? — спитала вона вражено. — Ти усвідомлюєш, що це означає? Нас штовхають на те, щоб ми виставляли рахунки клієнтам, які, найімовірніше, нам не заплатять. Це чортзна-що! Керівництво ухвалює рішення, які дедалі більше суперечать здоровому глузду! Я такої роботи не розумію. І не знаю, чи розумієш ти, що це все означає! Якщо клієнт не платить, то й нам відсотків не дістанеться! Нас хочуть змусити працювати задарма, розумієш?

Я більше не слухав її. Думки мої були далеко, їх захопила за собою ідея, яка щойно зародилася в мене в голові й тепер повільно набувала форми, як прояснюється картинка у фотооб’єктиві, коли наведеш фокус.

— А чому ти посміхаєшся? —