Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
— Розкажіть, будь ласка, все, що пам’ятаєте, щоб я міг спробувати… якось себе захистити.
— Ви знаєте… після процесу я бачилася з ним лише один раз…
— Але ж це він вів терапію вашого сина…
— Так, здебільшого він. Він із нами про це говорив того дня, коли ми з чоловіком довірили йому лікування Франсуа. Правду кажучи, я не пам’ятаю, що він тоді говорив…
— Як зрозуміти «здебільшого»?
— Франсуа лікували два лікарі.
— У вашого сина було два психіатри?
— Так. Доктор Дубровський і ще один, у лікарні.
Я замислився.
— Чи не хочете кави? Мій чоловік приготує, — м’яко запропонувала вона.
— Ні, щиро дякую. Скажіть, а що ваш син розповідав про Ігоря Дубровського?
— Ох, пане, нічого він мені не говорив. Знаєте, він був не надто говіркий. Мав звичку все замовчувати. — Вона трохи віддихалась і додала: — Але, безсумнівно, це його дуже пригнічувало.
— Але, якщо вашим сином опікувалися два лікарі, чому ви подали скаргу саме на Дубровського?
— Є речі, які перевищують наше розуміння. Ми ним і не цікавилися, усвідомлюючи, що сина вже не повернеш. Він був нашим єдиним сином… Світ зруйнувався і земля пішла з-під ніг, коли він помер. Решта вже не мала сенсу. Ми подали скаргу не з помсти, а тому, що нас про це попросили. Сперечатися з долею марно.
— Але чому саме на Дубровського, а не на іншого психіатра? І чому не на обох? І… у чому ви могли йому дорікнути?
— Нам пояснили, що це саме він штовхнув Франсуа на самогубство. І це не вигадка, знаєте… Досить уже того, що він нам повідомив. І потім, так тяжко ходити в суд щодня… Нам так хотілося побути на самоті…
— Зачекайте, будь ласка… Хто все це вам говорив?
— Той пан, що нас консультував. Він весь час повторював: «Подумайте про тих молодих людей, яких ви врятуєте».
— Ви хочете сказати — ваш адвокат?
— Ні, він був не адвокат. Він до суду не їздив.
— Тоді хто ж?
— Я зараз точно не пам’ятаю. Адже минуло понад тридцять років… Багато людей тоді приходило до нас у будинок… Пожежники, поліціянти, комісар, страхові агенти… Ми не були з ним знайомі, ні чоловік, ні я…
— А та людина… Ви не можете сказати, яка в нього була професія чи посада?
Вона помовчала, напружуючи пам’ять.
— Ні… але це був якийсь високопоставлений пан.
— А чи не могли б ви його описати?
— Ні… Мені дуже шкода… Я зовсім не пам’ятаю його обличчя. Єдине, що спадає на думку, так це те, що він був схиблений на взутті. Це було незвично і додало нам чимало клопоту, тому й запам’яталося.
Еге ж, важлива інформація — далеко не зайдеш…
— Ну, просто справжній маніяк, — знову заговорила вона, із сумною посмішкою згадуючи сцену з давнього минулого. — Він усе питав, чи не підходив наш собака до його мокасинів. І пам’ятаю ще, що він бризкав слиною… І під час розмови все діставав із кишені хустку й обмахував свої черевики. А йдучи, ретельно витер ноги об килимок. Мушу зізнатися, тоді мене це навіть образило…
~ 42 ~
Вороги ваших ворогів зовсім необов’язково ваші друзі. Людина, з якою я зустрічався того ранку біля біржі, не була мені другом і вже точно ніколи ним не стане.
Однак це була єдина у світі людина, яка могла перешкодити Дункеру спати спокійно. Фішерман. Той самий Фішерман, що регулярно публікував у Echos негативні відгуки про нашу компанію. Жодного разу в нас не побувавши, він наважився написати, що співробітники «Дункер консалтинг» працюють недостатньо продуктивно, викликавши тим самим в офісі цілий шквал розпоряджень, одне гірше за інше, у результаті чого тиск на нас посилився до максимуму. Ми поговорили з ним по телефону, і я вмовив його зустрітися зі мною, напустивши загадкового туману і надражнивши його апетит.
Я прийшов раніше і влаштувався за одним із мармурових столиків у металевій оправі. У цей час клієнтів було небагато, але наближався час обіду, у кав’ярні дедалі жвавішало. Офіціант квапився розставити начиння. Бармен за стійкою розливав пиво для завсідників, перемовляючись із кимось демонстративним шепотом, а за його спиною в кавоварці вже готувалося еспресо, наповнюючи все навкруги ароматом арабіки. Мийник вітрин плавно возив по склу щіткою, залишаючи дивовижні мильні струмочки і тут же, як за помахом чарівної палички, знімаючи їх губкою. А на тротуарі виконували свій нескінченний вальс темні костюми і краватки.
Я описав себе Фішерману, щоб він міг одразу мене впізнати. Але коли я побачив, що входить людина у твідовому костюмі, у сорочці з розстебнутим коміром й у великих темних окулярах у черепаховій оправі, які геть затуляли густі брови, то відразу зрозумів, що це він. Зрозумів набагато раніше, ніж він мене побачив.
Він привітався крізь зуби, без посмішки. Я запропонував йому каву, але він відмовився.
— Як я вже казав, я міг би в певні дні і в певних межах повідомляти вам передбачення змін курсу акцій «Дункер консалтинг» на найближчі дні.
— А що вам дає таку… можливість?
— Час від часу в мене з’являються відомості про деякі події, які публікуються не відразу.
Він подивився на мене з підозрою.
— І звідки у вас ця інформація?
— Я працюю в цій компанії.
Тепер у його очах з’явилося презирство.
— І що ви хочете натомість? — вимовив він з виглядом людини, у якої вже не залишилося жодних ілюзій щодо людської природи.
— Нічого.
— Якби вам не було це вигідно, ви б сюди не прийшли.
— Ми з вами заодно.
— Але що вам це дасть? — наполягав він з інквізиторським заповзяттям.
— Я ненавиджу Марка Дункера. І мені вигідно все, що може його знищити.
Схоже, моя відповідь його влаштувала, оскільки цілком укладалася в його картину світу.
Він зробив знак офіціанту принести кави, а я вів далі:
— Щоразу, як ви публікуєте якусь гидоту про нашу компанію, це доводиться до відома всього штату.
Він ніяк не відреагував на мої слова, обличчя його так і залишилося кам’яним.
— То ви збираєтеся заздалегідь попереджати мене про події, про які вам удасться дізнатися? Так?
— Ні, я не збираюся повідомляти про події. Але тільки-но я дізнаюся, що інформація готується до публікації, одразу ж вас попереджу.
— І що ж у цьому разі зміниться?
— Якщо ви відреагуєте швидко й опублікуєте розгромну статтю раніше, ніж наша інформація дійде до друку, у всіх виникне відчуття, що в «Дункер консалтинг» щось не так. Це
