Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

— Так. Психоаналіз з’явився в Європі. Дубровський же першим почав використовувати у Франції когнітивну терапію, яка прийшла зі Штатів.

— І в чому ж проблема?

— Скажімо так, за тих років серед інтелектуалів були дуже поширені антиамериканські настрої. Але, бачте, справа не тільки в цьому. Їх розділяли гроші.

— Гроші?

— Так. Дубровський був багатий. Дуже багатий. Сімейний спадок. Не те що Лакан, у якого завжди були всім відомі проблеми з коштами. — Вона сьорбнула шампанського і продовжувала: — Я думаю, Дубровський став для Лакана справжньою ідеєю фікс. Йому не давала спокою швидкість результатів Дубровського, і він став дедалі скорочувати час власних сеансів. Скінчилося тим, що хвилин через п’ять, ледь пацієнт устигав почати свою сповідь, Лакан його переривав і говорив: «Сеанс закінчено».

— Але це безумство якесь…

— Та й то не все. Він до такої міри заздрив Дубровському, що почав підвищувати ціни до захмарних висот. Усього за кілька хвилин він вимагав п’ятсот франків — навіть на ті часи фантастичну суму. Якось один із його пацієнтів запротестував. То він вирвав у нього з рук портмоне, щоб відрахувати свій гонорар. Так, мій Жако дійсно з глузду з’їхав.

Я теж ковтнув шампанського, насолоджуючись його ніжним ароматом. На іншому боці майдану стояла церква Сен-Жермен-де-Пре. Цього вечора, досі освітлена спекотним серпневим сонцем, вона мала як ніколи чудовий вигляд.

— Найсумнішим у цій історії було те, що якби Лакан просто ігнорував Дубровського, то всі навколо про нього дуже швидко забули б.

— Про Дубровського? Але чому? У нього ж були прекрасні результати!

— Одразу видно, що ви американець, — ставите таке запитання. Вам, американцям, важливий результат. А ми, французи, куди більше цінуємо інтелект, а результат для нас — щось побічне…

Вона покопирсалася у сумочці з рожевої крокодилової шкіри й витягла звідти книжечку кишенькового формату.

— Тримайте, це я для вас принесла. Розгортайте навмання й читайте будь-який абзац.

Я взяв книжку, підписану Жаком Лаканом, і розгорнув на самій середині:

— Характеризуючи структуру сюжету філіальних інтерпретаторів за допомогою афективної недостатності, що виявляється в частій неправомірності сюжету і ментальній формації за типом благородного роману, що вважається нормальним виявом у віці від восьми до тринадцяти років, автори об’єднують вигадки, що виникають у пізнішому віці…

Абсолютно нічого не можливо зрозуміти. Але я не психіатр.

— Запевняю вас, психіатрам це точно так само незрозуміло. Але Франція є Франція: що менш зрозуміло ви висловлюєтесь, то швидше зійдете за генія.

— Ого!

— А тепер уявіть собі Дубровського, з його прагматичним поглядом на речі, його конкретними й лаконічними завданнями. На тлі Лакана він мав здаватися просто нікчемою…

Цієї миті я зробив необережний рух, мій келих упав набік, і шампанське розлилося по столику, плеснувши мені на черевики. Слава Богу, тільки мені.

— А ось цього Жак Лакан точно не зніс би.

— Чого? Розлитого шампанського?

— Еге ж — він був схиблений на взутті. Боронь Боже…

Я здригнувся.

— Взуттєвий маніяк…

— О, це була його пристрасть! Він міг утекти з кабінету, кинувши пацієнтів і змусивши їх чекати, щоб купити собі нову пару черевиків між сеансами. Геніально, правда?

~ 45 ~

Ну, припустімо. Юний Франсуа Літтрек наклав на себе руки. Він лікувався у двох психіатрів, і одним із них був Ігор Дубровський. Жак Лакан, із його нездоровою заздрістю Дубровському, зробив усе, щоб винуватим виявився саме той. Анонімно написав убивчу статтю в Monde, прийшов до батьків Літтрека і, маніпулюючи ними, змусив їх написати скаргу. Його виказала маніакальна пристрасть до взуття… Для психіатра — куди вже далі? Віддати колегу під трибунал не вийшло, однак удалося налаштувати проти нього раду медичної спільноти й наполягти на виключенні. Це поклало край кар’єрі молодого лікаря. Може, так воно і було. Чому б і ні… Але якщо Ігор Дубровський дійсно не винен у всьому цьому, як пояснити всі прогалини в його історії, які в ній досі залишаються? Навіщо йому було заманювати тих, хто страждає на депресією, на Ейфелеву вежу, до своїх володінь, своєю статтею про право на самогубство, а потім, останньої миті, їх відловлювати? Щоб легше було ними маніпулювати? Щоб змусити їх укласти угоду? Але з якою метою? Чого він хотів домогтися? І як пояснити записи про мене, зроблені задовго до моєї спроби покласти край життю? І до чого тут Одрі?

Занурений у свої думки, я зовсім не стежив за перебігом чергових понеділкових зборів. Люк Фостері і Ґреґуар Ларше з деякою нервозністю і навіть злістю коментували колонки цифр на екрані відеопроектора. Цифри, цифри… потім пішли криві, потім палички лінійних і кругляшки кругових діаграм… Я був ситий по горло цією балаканиною, позбавленою сенсу. Ті результати мене абсолютно не цікавили. Голоси доходили до мене, немов здалеку, невиразним бурмотінням. Двоє санітарів психлікарні завзято пропонували присутнім психам відзначити галочкою програшні номери в таблиці лото. А ми виявилися настільки слабкі й некомпетентні, нездатні здогадатися, які ж номери потрібні. На екрані нам демонстрували знаряддя покарання: нас відшмагають різками графіків і палицями лінійних діаграм, а потім позбавлять смачненького камамберу схем. А потім… потім різки графіків витягнуться і перетворяться на отруйних змій, палиці лінійних діаграм стануть товстими й важкими, а про камамбер і думати забудьте… Психи аплодували. Вони давно вже стали мазохістами…

Збори скінчилися пізно, і всі порозходилися обідати. Усі, крім мене. Я повернувся до кабінету й дочекався, поки на поверсі нікого не залишиться. Потім узяв із верхньої полиці теку, витягнув два резюме з відмовою, висмикнув із них два аркуші паперу й засунув їх до кишені сорочки.

Вийшовши в коридор, я озирнувся і прислухався. Усе було спокійно. На верхньому майданчику сходів я знову почекав. Нікого. Я безшумно збіг сходами на перший поверх і ще раз зупинився біля виходу. Тиша. У мені заворушився страх, серце забилося частіше. Я підійшов до дверей приміщення, де стояв факс, і увійшов. Діставши з кишені аркуші, я обережно розмістив їх між напрямними апарата: боронь Боже, застрягнуть… Останній погляд у коридор. Нікого. Я розгорнув записник і набрав перший номер. Пальці тремтіли. Апарат пищав від кожного натискання кнопки, і цей звук здавався мені оглушливим. Нарешті я натиснув «Старт», і машина надіслала перший факс.

Знадобилося хвилин зо двадцять, щоб розіслати факси з відомостями про фальшиві вакансії «Дункер консалтинг» до всіх редакцій. До всіх, крім Echos.

~ 46 ~

Того вечора Ігор Дубровський був сам у величезній