Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
Кіоск не торгував провінційною пресою, але я знав, що в Дункера багато офісів у регіонах.
Найважливішим для мене було, що напишуть фінансові видання. Інформацію опублікували всі: від Tribune і Cote Desfossés до Journal des finances. Жодних коментарів з приводу людського фактора, жодних емоцій, але це неважливо. Інформація явно дійшла до керівників. Я підхопився і пішов до офіса. Мені хотілося опинитися там до дев’ятої, щоб на власні очі побачити відкриття торгів на Паризькій біржі і тенденції котувань акцій.
Була за десять дев’ята, а я вже сидів перед комп’ютером і переглядав сайт Echos. Я не знав, вплине чи ні така інформація на котування фірми. Може, про це і мріяти не варто… Нерви мої були натягнуті.
Рівно о дев’ятій на екрані з’явилися цифри курсу акцій «Дункер консалтинг», набрані червоним шрифтом. Вони впали на 1,2 %. Я застиг, не вірячи своїм очам, мене захлеснула божевільна радість, позамежне збудження. Я, Алан Грінмор, вплинув на курс акцій «Дункер консалтинг» на Паризькій біржі! Неймовірно! Нечувано! 1,2 %! Адже це величезна цифра! Приголомшливо!
Згадав свій прогноз у розмові з Фішерманом. Я обіцяв йому 3 % за день. Ясна річ, цифру я взяв зі стелі. Але, схоже, до кінця дня так і буде. Це питання довіри. Для мене зараз це питання було головним. Життєвим. Тепер треба, щоб тенденція закріпилася і посилилася.
Протягом дня я постійно звірявся з курсом акцій. Навіть під час співбесіди я час від часу кидав погляд на екран.
За день тенденція зміцнилася, хоча в середині дня настало певне поліпшення ситуації. До четвертої години курс упав на 2,8 %. Фортуна була на моєму боці.
В ейфорії я вийшов до кімнати відпочинку. Шампанського в автоматах не подавали. В ознаменування першої перемоги я налив собі води Perrier.
Повертаючись до кабінету, я йшов повз засклені офіси й бачив, у який шок увігнало співробітників наше керівництво. Адже всі нелюдські вимоги були нібито продиктовані міркуваннями біржової рентабельності і мотивовані натхненними проектами розвитку. Ну і накрутили! Тепер усі безцільно товчуться в бюро, але ж могли б працювати і віддаватися роботі! Контраст із моїм захопленим станом був просто кричущий. І я раптом зрозумів, що не тільки страх перед Дубровським спонукав мене так оскаженіло взятися за його останнє завдання. Віддавшись п’янкій грі, перший тайм якої мені вдалося виграти, я відчув, що в мені заворушилися паростки покликання, місії. Незважаючи на те, що я ризикував утратити все й опинитися на вулиці, мною рухало одне пристрасне бажання: дійти до мети.
Повернувшись після обідньої перерви, Марк Дункер кинув побіжний погляд на екран комп’ютера, щоб звіритися з курсом власних акцій.
— Якого біса? — промовив він уголос сам до себе.
Із сусідньої кімнати пролунав голос Ендрю:
— Пане президенте, щось потрібно?
Дункер залишив запитання поза увагою. Сайт не публікував роз’яснень. Однак тут було щось не те…
— Та що ж відбувається, чорт забирай…
У дверному отворі з’явився стрункий силует Ендрю.
— Ви читали газети, які я вранці поклав вам на стіл, пане президенте?
— Ні. Це ще навіщо? — підозріло запитав Дункер.
— Ем-м-м… Здається, стався витік, па…
Кров кинулася Марку Дункеру в голову. Він зірвався й схопив стос газет.
— Що?! Що ви верзете?
Він почав гарячково гортати Tribune, мнучи і розриваючи навпіл сторінки.
— Дванадцята сторінка, пане президенте.
Дункер одразу побачив статтю, яку Ендрю окреслив жовтим. Прочитавши її, він повільно опустився на стілець і задумливо промовив:
— У нас завелася паршива вівця.
Голос його був спокійний, але обличчя почервоніло.
— Це все дурниці, — відчеканив він, немов переконуючи сам себе. — За кілька тижнів усе забудеться.
~ 48 ~
Великий чорний «мерседес», зробивши складний віраж, завернув на маленьку торгову вуличку, де його одразу ж блокував розвізник товарів, який вивантажував ящики з рибою і нектаринами. Залишивши машину на Владі, Ігор вийшов і останні метри пройшов пішки, пробиваючись крізь ранкову штовханину. «Так, Париж не пристосований для автомобілів, — подумав він. — Аж надто ці напівзруйновані старі квартали. Їх давно час знести й побудувати нові, сучасні».
Він пірнув під арку — справжній вхід до якого-небудь генделику — і опинився у внутрішньому дворі, відразу попрямувавши до тих дверей, які йому показав Владі. Сходи губилися в темряві, немов вели в підземний хід. Місце виявилося ще гіршим, ніж описував шофер. І чому це Алан вибрав таку щурячу нору? Він спустився й опинився перед чимось схожим на вхід до каземату. Щосили натиснув на кнопку дзвінка, хоча й не сподівався о такій порі знайти тут живу душу. Привиди й кажани прокидаються тільки ночами.
Двері прочинилися, і з них висунувся рудий хлопець. Ігор увійшов.
Незважаючи на досить сухе літо, з підвалу тягнуло вогкістю. Узимку тут, напевно, справжній кошмар.
— Чим можу служити? — запитав рудий.
Ігор озирнувся, зауваживши підлогу, що провалилася, старий, прогнилий поміст, накритий клейонкою кухонний стіл. Цієї миті з інфернальним гуркотом увімкнувся холодильник.
Рудий стояв, схрестивши руки на грудях. Ігор витримав паузу.
— Я прийшов поговорити з вами про одного зі слухачів ваших курсів.
— Ви хочете сказати, про одного з членів нашої асоціації?
— А хіба це не одне й те саме?
— Ми не комерційна організація.
Ігор посміхнувся.
— Це цікаво — давати собі визначення від супротивного, виказуючи мету, яку ви не ставите…
Рудий трохи помовчав і поволі сказав, ретельно добираючи слова:
— Метою членів нашої асоціації є розвиток навичок публічних виступів.
— Розвиток… Що ж, чудово… А ви теж член асоціації?
— Звичайно.
Ігор кивнув.
— Вітаю. Абсолютно щиро. У наш час люди, охочі розвиватися, трапляються рідко… У дитинстві ми щось сприймаємо і розвиваємося, а потім — ні! Подорослішавши, ніхто не хоче міняти ні манеру спілкування, ні поведінку. Люди кажуть: «Ні, хочу залишитися самим собою», — неначе зміна стилю спілкування змінить їхню сутність. Було б дико, якби дитина відмовлялася вчити рідну мову під тим приводом, що хоче залишитися сама собою!
Рудий кивнув.
Ігор ступив кілька кроків по підвалу.
— Я хочу запитати вас про Алана Грінмора. Він записався до вас кілька днів тому.
— Було таке.
— Напевно, він сказав вам, що наприкінці місяця готується виступити перед групою дуже серйозних людей.
— Так.
— І,
