Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

~ 50 ~

— Серед нас завелася паршива вівця!

— Прошу пана?

Ендрю знову окреслився у дверному отворі.

Дункер штовхнув до нього по столу дві розгорнені газети й відкинувся на спинку крісла з гримасою, яка супроводжувала його за гірших часів.

Ендрю підійшов до столу.

Заголовки Tribune кричали: «“Дункер консалтинг”: за фальшивими вакансіями — фальшиві клієнти?» Figaro: «За вакансіями без вакансій — клієнти без грошей».

— Це недобре для нашого іміджу, — зауважив Ендрю зі своїм різким акцентом.

Погляд Дункера був подібний до пострілу.

— І багато у вас іще в запасі настільки приголомшливих висновків, Ендрю?

Англієць не відповів, тільки злегка зашарівся. Треба було мовчати від самого початку. Коли бос у такому настрої — він весь на нервах і може обернути проти тебе найменше вимовлене слово, що б ти не сказав…

— У стаді завелася паршива вівця, це очевидно! — повторив Дункер. — Акції знову впали…

Підкріпивши свої слова виразним жестом, він повернувся до комп’ютера і нервово затарабанив по клавіатурі.

— Ось вам, будь ласка! Не встигнеш озирнутися… От же ж компанія тупаків… Адже досить, щоб пішла гуляти найдурніша плітка — усі ці недоноски тут же кидаються в паніку і біжать продавати… Боягузи! Ганчірки! Уже мінус два відсотки! Але це тільки квіточки! Хай йому грець…

* * *

— Ну так… саме так!.. Ні, тут ви вже занадто!

— Ви сказали «з усмішкою», я і намалював усмішку…

— Так… з усмішкою, він посміхається!.. Прекрасно… мене це переконало. Дуже добре!

Я заплатив, як домовилися напередодні, і побіг, насилу пробившись крізь групу роззяв, що зібралися подивитися, як малює художник.

Того теплого сонячного вечора на майдані Тертр було людно. Під деревами, що випускали ніжний аромат літа, навколо майдану розташувалися зі своїми мольбертами вуличні художники, тримаючи в одній руці палітру, в другій — пензель. Туристи замовляли їм портрети. Найцікавіше було стежити за очима художників: вони чіпким поглядом упивалися в обличчя замовника, подумки добираючи для нього чергову усмішку і підшукуючи вираз, який найточніше передасть характер людини.

Закохані позували парами. Батьки кожні тридцять секунд повторювали дітям: «Не крутись, а то дядько тебе забере!» Маленька бабуся із застиглою усмішкою благала того, хто був на порозі безсмертної слави, дозволити їй пересісти в тінь. А він відповідав, що вже майже закінчив, і продовжував малювати, наче й не було нічого.

Серед художників снували перехожі, намагаючись порівняти портрети із живими моделями, і в кожного в запасі був свій коментар… Деякі з моделей явно пишалися з того, що привертають до себе увагу незнайомих людей, хтось ніяковів і червонів, а хтось виявляв ознаки роздратування.

Дорогою додому я зробив гак, щоб забрати замовлений малюнок. Після закриття біржі я ширяв у хмарах: акції «Дункер консалтинг» упали майже на п’ять відсотків. Це надзвичайно багато. І я раптом вирішив бути щедрим…

— Двома хвилинами пізніше я постукав у двері пані Бланшар.

— Хто там?

— Грінмор, ваш сусід.

Вона відчинила.

— Візьміть, це вам, — сказав я, простягаючи їй пакет.

— Мені? — запитала вона, не приховуючи подиву. — Але за що така честь?

— Просто так. Я був дуже зворушений, коли ви прийшли до мене з подарунком. І мені теж захотілося вам дещо подарувати.

Вона розгорнула пакет і кілька секунд милувалася малюнком.

— Дуже красиво. І дуже добре намальовано. Щиро дякую, пане Грінмор.

Я відчував, що вона хоче щось запитати, але не наважується.

— Вам сподобалось?

— Так дуже. А… хто тут зображений?

— Пані Бланшар, як воно так! Адже це Ісус Христос!

— О!

Очі в неї стали як блюдця. Треба було її заспокоїти.

— Звісно, незвично бачити його таким…

Вона мовчала.

— Зізнайтеся, адже це негідно, коли його зображують тільки на хресті, з обличчям, спотвореним стражданням… От ви були б задоволені, якби вас сфотографували на смертному ложі, в агонії, а потім, після вашої смерті, розтиражували світлину по всьому світі?

~ 51 ~

Наприкінці дня я збирався зателефонувати Фішерману, залишивши йому зовсім мало часу до здавання матеріалу в набір. Мені хотілося, щоб він відреагував одразу, не роздумуючи, не маючи можливості передумати.

Але я не міг передбачити, що остання консультація затягнеться на цілу вічність. Здобувач спеціально приїхав із провінції, і я не міг перервати консультацію й викликати його ще раз. Він пішов тільки о дев’ятнадцятій тридцять п’ять. Останній термін здачі матеріалів у редакції Echos був о двадцятій нуль-нуль. Я кинувся до телефону, побоюючись, що вже запізно.

— Echos, доброго дня.

— Скажіть, будь ласка, пан Фішерман іще в редакції? Це дуже терміново.

— Не вішайте слухавку, будь ласка.

Зазвучали нескінченні «Пори року». Від такої інтерпретації Вівальді, мабуть, обертався в труні…

Зніми ж слухавку, ну-бо!..

— Алло?

— Пане Фішерман?

— Хто його запитує?

Я відповів, і у вухо знову залунали «Пори року». Грало «Літо», але якесь заморожене…

Дев’ятнадцята сорок три… Та зніми ж ти слухавку! У нього не залишиться часу хай би там що написати до здавання номера в набір…

— Добрий вечір.

— Ну нарешті!

— У мене для вас іще один ексклюзив.

Мовчання в слухавці. Але на цей раз він заговорив перший:

— Слухаю вас.

— Коли я зателефонував вам уперше, то передбачив падіння акцій «Дункер консалтинг» приблизно на три відсотки. І моє пророцтво збулося.

— Певною мірою збулося, — поправив він.

— Удруге я назвав цифру в чотири відсотки, тоді як акції впали на чотири й вісім десятих.

— Так.

Я зосередився. Треба, щоб мій голос звучав твердо і спокійно. Ніякої напруги. Блефувати було взагалі не в моїх звичках, а тут я збирався блефувати по-серйозному. І за моєю інформацією нічого не стояло… Абсолютно нічого. У мене більше не було для преси жодних скандальних новин.

Я набрався духу.

— Завтра відбудеться найзапаморочливіше падіння акцій за всю історію. Вони впадуть на понад двадцять відсотків.

— На двадцять відсотків? За один день? Це неможливо…

Не давати себе переконати, інакше все пропало…

— Насправді я переконаний, що падіння очікується ще нижче… Значно нижче. Можливо, навіть котування призупинять, щоб уникнути падіння до нуля.

Мовчанка.

— Що ж, подивимося, — видавив він нарешті.

Така двозначна відповідь мені не сподобалася. Що він мав на увазі? Що, як опублікує тільки думку, прогноз, а потім подивиться, що буде? Або залишиться, як за тих разів, стороннім спостерігачем? Якщо він вибере роль