Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

Годиною пізніше інспектор Птіжан обережно поклав ключі назад у шафку. Його начальник, зачинившись у своєму кабінеті, так нічого й не помітив.

Не можна було втрачати ні хвилини. Справа, на яку він чекав довгі місяці, сама йшла йому до рук, причому саме так, як він і мріяв. Інтуїція кричала про це, він був у цьому переконаний: справа варта роботи. Хлопець не брехав. Він дійсно увійшов до палацу зазначеного Дюбрея. Ну і будинок! Він ніколи таких не бачив. Ані в районі Ліонського вокзалу, ані в інших кварталах, де йому доводилося бувати, просто немає нічого подібного. Хто ж міг купити такий будинок? Тут явно не обійшлося без брудних грошей, сказав він собі.

Треба негайно провести розслідування, не ставлячи шефа до відома про свої підозри. Інакше той одразу загальмує справу або забере її та не дасть йому можливості виявити нарешті справжній талант слідчого.

А Ліонський вокзал поки дасть собі раду без нього.

~ 31 ~

Палац виділявся на тлі ще світлого неба: темна споруда, сповнена таємниць і загадок.

Мене провели до бібліотеки. Проходячи через хол, я не міг утриматися й не заглянути до вітальні, де тоді біля фортепіано лежала оголена красуня. У напівтемній кімнаті, без музи й музиканта за клавіатурою, фортепіано мало вигляд сиротливий і занедбаний. Не було кому його оживити.

Дюбрей курив, зручно розташувавшись у глибокому шкіряному кріслі в бібліотеці. Я був упевнений, що після села Лакост він не приставив за мною стеження. Це було б непосильним завданням. Отже, він не знав, що я довірився поліції.

Навпроти нього сиділа Катрін. Вона привіталася зі мною. На низькому столику перед ними я побачив свій гаманець і решту речей.

— Ось бачиш, гроші нічого не означають, без них прекрасно можна обходитися! — промовив він, тримаючи в зубах здоровенну сигару montecristo.

Що ховалося за його посмішкою? Чого, врешті-решт, домагався від мене цей загадковий чоловік? Може, він був гуру якоїсь секти? Старий відставний гуру, набитий грошима послідовників секти, щосили намагався наставити на шлях істинний останню загублену вівцю? Просто так, знічев’я…

— Однак ти ще не розповів мені, як минула твоя бесіда з начальником.

Відтоді відбулося стільки подій, що та розмова стала для мене геть далеким спогадом…

— Непогано.

Мій шлунок за півтора дня приріс до ребер, але Дюбрей не поспішав запрошувати мене до столу.

— І ти спромігся утриматися від того, щоб виправдовуватися на його закиди, ставив йому неприємні запитання?

— Так, і все пройшло відмінно. Але, з іншого боку, я мало чого зміг домогтися. Я намагався вибити додаткові кошти для нашого відділу. Але мені довелося піти ні з чим.

— А ти доклав достатньо зусиль до того, щоб увійти в його світ і зрозуміти хід його думок, перед тим як намагатися його переконати?

— Так, більш-менш. Скажімо так, я дав йому зрозуміти, що мої ідеї відповідають його уявленням про продуктивність і рентабельність. Але я думаю, що наші системи цінностей настільки далекі одна від одної, що мені неможливо ні наблизитися до його уявлень про світ, ані навіть удати, що наблизився… Знаєте, важко приміряти на себе цінності ворога…

Дюбрей випустив кільце диму.

— Ідея полягає не в тому, щоб наближатися до його системі цінностей. Якщо вона не збігається з твоєю — це неможливо. Навіть у тому разі, коли система цінностей мерзенна й огидна, сама особистість здатна бути… відновленою. Важливо не впасти в засудження цих цінностей, сказати собі, що, навіть якщо вони тебе шокують, єдиний шлях змусити особу змінити свої погляди — це не відкидати її разом з її ідеями. Увійти у світ людини означає поставити себе на її місце, влізти в її шкуру та спробувати зсередини повірити в те, у що вірить вона, думати, як вона, відчувати, як вона, і тільки потім повернутися на свої позиції. Тільки так можна зрозуміти людину, не зневажаючи її, відчути, що нею рухає, що змушує впадати в оману.

— Гм… гм…

— Між наближенням і розумінням є різниця. Якщо ти правильно поставив себе на місце свого начальника, щоб зрозуміти хід його думок, не засуджуючи, — ти станеш до нього більш терпимим, і він це відчує… У тебе з’явиться надія, що він зміниться…

— Я не впевнений, що він відчуває, хто якої думки про нього, і що це його взагалі непокоїть! Ну, припустімо, це був саме той випадок, коли мені вдалося достатньою мірою ввійти в його світ і не дати йому зрозуміти, що я засуджую його чи відкидаю… Але хіба це здатне зрушити його з власної позиції? А може, я ризикую тільки зміцнити цю позицію?

— Пам’ятаєш, ми колись говорили про синхронізацію жестів. Я сказав тобі тоді, що в певний момент, якщо ти досить довго і щиро намагаєшся проникнути у світ іншого, той починає несвідомо повторювати за тобою незначні зміни пози.

— Пам’ятаю.

— Я вважаю, це відбувається тому, що виникає щось на кшталт взаємопроникнення, на несвідомому і дуже глибокому рівні, навіть якщо ви не обмовилися жодним словом. Така якість відносин так чи інакше завжди відчувається, і це трапляється настільки рідко, що кожен хоче її зберегти і продовжити.

— Розумію…

— Так ось, відповідаю на твоє попереднє запитання. Якщо тобі вдасться, уникаючи будь-яких суджень, увійти у світ ворога, влізти в його шкуру, зрозуміти хід його думок — себто досягти того рівня людських відносин, який йому ніколи не був доступний, — у нього неодмінно виникне бажання залишитися на цьому рівні. І тоді тобі буде достатньо бути самим собою, просто і природно демонструючи йому свою систему цінностей. І він виявить до неї інтерес. Для цього зовсім не потрібно просити його змінитися чи повчати його. За того типу відносин, який ти йому запропонуєш, у нього обов’язково виникне бажання відкритися тобі, зрозуміти, чим ти відрізняєшся від нього, які твої цінності. І врешті-решт він піде за тобою, дозволить тобі на нього впливати, змінить позицію — а отже, сам почне змінюватися.

— Тобто ви хочете сказати, що, опинившись на його території, я викличу в нього бажання обстежити мою?

— У певному сенсі так. Залишаючись самим собою, ти уособлюєш для нього іншу модель світу, інший погляд на речі, іншу модель поведінки. Йому це буде цікаво, а тебе позбавить нагальної потреби формулювати вимоги й висловлювати докори.

— Пам’ятаю, ми якось із вами говорили про Ганді…

— Так-так: «Ми самі мусимо стати тими змінами, яких хочемо домогтися від світу».

Я замислився. Перспектива, звичайно, прекрасна, чудова, але важкодоступна. Чи стане мені