Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
— Усе це красиві слова. А ось ви самі як би чинили на моєму місці?
Він присів на підлокітник крісла й подивився на мене з посмішкою.
— Виплутуйся сам, Алане. Черпай із власних джерел.
Я підвівся з твердим наміром піти звідси. Бракувало ще обідати в компанії божевільного.
— У мене немає для цього коштів.
Повільно, дуже низьким голосом він сказав:
— А ти таки спробуй. Це твоє останнє завдання. Виконаєш — і я поверну тобі свободу.
Свободу… Мою свободу… Я звів на нього очі. Він усміхався спокійною, сповненою рішучості усмішкою.
— Ви не можете ставити умовою моєї свободи нездійсненне завдання. Я не можу пристати на цю умову.
— Але… у тебе немає вибору, мій дорогий Алане. Чи мушу я нагадувати тобі про наш договір?
— Як я можу виконати договір, якщо ви самі робите його нездійсненним?
Він уп’явся в мене владним, вимогливим і безжальним поглядом.
— Я наказую тобі стати президентом «Дункер консалтинг».
Ці слова гулко відлунили в просторі кімнати.
Я безстрашно витримав його погляд.
— Даю тобі три тижні, — сказав він.
— Це неможливо.
— Це наказ. Хай би що сталося, ти знайдеш мене двадцять дев’ятого серпня. Я буду чекати на тебе о 20:00 у «Жуля Верна».
Мені стислося серце. У «Жуля Верна»… Це ресторан на верхівці Ейфелевої вежі… Останні слова він вимовив дуже повільно, знизивши голос і дивлячись мені просто в очі. Загроза була ясна і жахлива. У мене затремтіли ноги. Усі надії звалилися. Я, безсумнівно, перебував у руках божевільного.
Ми довго стояли один проти одного, лицем до лиця, потім я повернувся на підборах і пішов до виходу. Дорогою я зловив на собі погляд Катрін. Схоже, вона була приголомшена не менше від мого.
~ 32 ~
— Іва Дюбрея не існує.
— Прошу?
— Говорить інспектор Птіжан. Ви розчули правильно: Іва Дюбрея не існує.
— Я лише дві години тому в нього був.
— Його справжнє ім’я Ігор Дубровський.
Почувши це ім’я, я, сам не знаю чому, відчув легку нудоту.
— Росіянин. Знатного походження, не замішаний в жодних темних справах. Його батьки виїхали з Росії під час революції. Їм пощастило вивезти із собою цінності. Грошей, вочевидь, у них було вдосталь. Їхній син навчався у Франції та в Штатах. Став психіатром.
— Психіатром?
— Так, лікарем-психіатром. Але практикував дуже мало.
— Чому?
— У мене поки мало інформації, сьогодні неділя, і добути відомості важко… Схоже, його виключили з медичної спільноти. Мені сказали, що це відбувається вкрай рідко, хіба через тяжку провину лікаря.
— Тяжку провину…
Я замислився.
— Я б на вашому місці був обережнішим.
На цих словах я почув у слухавці ще якісь звуки, уривки слів.
«Із ким це ви говорите, Птіжан? Хто це?»
Приглушений шум. Мабуть, Птіжан прикрив рурку рукою.
«Щойно дзвонили із Центру — сказали, що ви запитали картотеку. У чому річ, Птіжан? Що за чортівня? Я не хочу, щоб мене затягали, Птіжан, ясно? Крім того…»
Слухавку повісили, і в ній зазвучали нескінченні короткі гудки. Я відразу відчув себе самотнім, сам на сам із тривогою, яка росла в мені.
Квартира раптом здалася мені порожньою і дуже тихою. Я поклав слухавку і підійшов до вікна. Через безліч вогнів зовсім не можна було розрізнити зірки на небі.
Я був приголомшений. Уже сам факт, що Дюбрей приховав від мене своє справжнє ім’я, вибивав мене з колії. Людина, якій я довірився, виявилася не тою, за кого себе видавала.
Тяжка провина… Наскільки ж важким міг бути його вчинок?
Нервове та психічне напруження, накопичене після того, як мене викрали добу тому, налягло на мене, і я відчув себе спустошеним та геть без сил.
Я вимкнув світло і заліз під ковдру. Але сон не йшов, хоча я дуже втомився.
Я без кінця згадував умови нечуваного, абсурдного договору з Дюбреєм, і мені ставало дедалі страшніше.
Гарантією буде твоє життя…
Цей тип здатний перейти до дії, тепер я в цьому був переконаний.
* * *
Я прокинувся серед ночі, весь у поту. Уві сні мені сяйнуло: у той час, коли підсвідомість стає господарем становища, найлегше витягти з бездонного колодязя пам’яті те, що там загубилося серед величезного числа пізнаного, серед досвіду і купи забутої інформації.
Прізвище психіатра, який написав статтю про самогубців і показав шлях до затишного місця на Ейфелевій вежі, де самогубство набувало грандіозних рис, було Дубровський.
~ 33 ~
Весь наступний день я провів у якомусь дивному стані. За прихованим страхом, який тепер всюди мене супроводжував, я знову відчував самотність. Я був страшно самотній, один у всьому світі. І знести це було найважче.
На весь ворожий світ лише Аліса була для мене цяткою світла. Звичайно, вона всього лише колега, навіть не подруга, проте я цінував у ній природність: вона була справжня. Я відчував, що вона теж мене цінує, просто так, без жодної зайвої думки. І вже одне це було чудово.
За день я прийняв чотирьох кандидатів. Незнайомі люди, звичайно ж, намагалися показати своє життя з найвигіднішого боку. А я спіймав себе на тому, що заздрю їм і хотів би опинитися на їхньому місці, як вони, безтурботно прибитися до нової компанії, будувати кар’єру й не ставити собі вічних питань про сенс життя. Мені раптом закортіло з ними подружитися, забувши про те, що вся їхня «щирість» спрямована лише на те, щоб викликати мою симпатію. Адже це я наймаю їх на роботу…
Я рано пішов з офіса. На порозі будинку я затримався біля Етьєна. Ми сіли на надщерблених сходинках старих кам’яних сходів. Не знаю чому, але його присутність і відчайдушний вигляд надали мені впевненості щодо моєї подальшої долі. Ми побазікали про життя, поласували яблучними тістечками, яких я купив у хлібівні навпроти. Незважаючи на кінець дня, повз нас рухався досі жвавий потік пішоходів.
Повернувшись додому, я перерив усе від верху до низу, перебравши навіть найдрібніші речі. Звичайно, я нічого не знайшов.
Тоді я кинувся в інтернет. Набрав у Google «Ігор Дубровський» і клікнув на «Пошук». У мене засмоктало під ложечкою. Сімсот три результати. Деякі чужою мовою — напевне, російською…
Я переходив зі сторінки на сторінку, пробігаючи очима виразні статті. На одному сайті виявив список прізвищ французькою мовою, і навпроти кожного було позначено відсотки: «Бернар В’яллі 13,4 %, Жером Кордьє 8,9 %, Ігор Дубровський 76,2 %, Жак Ма…»
