Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
~ 28 ~
Інспектор Птіжан у дитинстві полюбляв у вихідні та на канікулах їздити на велосипеді, спостерігаючи за перехожими на вулицях паризького передмістя Бург-ля-Рен. Усі свої спостереження він заносив у синій блокнот на пружині, із яким ніколи не розлучався. Одні перехожі прямували на вокзал. Він помічав час і крізь ґрати, що загороджували шляхи, стежив, сядуть вони в найближчий потяг чи ні. А раптом хтось поверне назад, плутаючи сліди, а потім уб’є сусіда? Адже це прекрасне алібі: тебе бачили на вокзалі якраз перед самим злочином… Інші поверталися додому — і він загадувався над питанням, чого б це їм туди поспішати, коли на вулиці так добре? У них явно є якісь таємні мотиви. І він ці мотиви розгадував. Так-так… Дама в широкій синій спідниці — він бачив її минулого тижня. Подивимося… Він гортав свій блокнот і неодмінно знаходив інформацію. То вона ходила в аптеку? Це ж треба! А навіщо повернулася туди сьогодні? Двічі за кілька днів з’явитися в тому самому місці — це підозріло. А що, як вона підшукує якісь небезпечні ліки, щоб позбутися чоловіка? Ну звісно, це ж очевидно! Треба бути пильним…
Коли через кілька років він провалив іспит на юридичний факультет, його огорнуло страшне розчарування. Стрімка кар’єра в поліції, про яку він завжди мріяв, розсипалася. Але він був не з тих, хто відрікається від дитячої мрії. Не вдалося увійти через парадні двері? Ну що ж, тим гірше! Він вивчить основи, а вже потім почне підйом сходами успіху.
У поліцію він прийшов інспектором і був приставлений до Ліонського вокзалу в службу вилову «зайців». Коли він уперше вдягнув форму, то відчув, що наділений великою місією — немов турбота про безпеку всієї Франції лягла на його плечі.
Коли ж до нього дійшло, що роль його абсолютно марна, він не дозволив собі розчаруватися: усе це явище тимчасове, не треба здаватися! Правда, похмурість обстановки укупі з убогістю місця до гарного настрою не спонукали. Але він і надалі вірив у щасливий шанс: його час настане!
Поліційний пост містився на нижньому поверсі будівлі вокзалу. Ні вікон, ні виходів на вулицю там не було. Кімнату ледь освітлювали кілька неонових слухавок за пожовклими пластиковими плафонами, такими ж старими, як сумні металеві лави середини минулого століття і як стіни, яких ніби зовсім не торкалась фарба. Стійкий запах цвілі тільки час від часу поступався місцем смороду, що долинав із туалетів по сусідству.
Але найважчими були його стосунки із шефом — людиною передпенсійного віку, яку зламала система. Його вирізняла цілковита відсутність мотивації, а єдиною радістю було нагримати на підлеглих і роздати вказівки, абсолютно не замислюючись над тим, як ті будуть їх виконувати. Більше його ніщо не цікавило, хіба що порнографічні журнали та лотерейні білети, які він заповнював у себе в кабінеті. У тьмяному світлі вокзалу вони мали такий само старий вигляд, як і меблі.
Інспектор Птіжан дав собі слово ніколи не нудьгувати і не вести безцільне існування. «Той день, коли ти припиниш вірити в себе, стане для тебе останнім», — повторював він собі без кінця. І віддавався душею і тілом роботі, яку мав і яку йому довіряли, піддаючи безквиткових пасажирів допитам, гідним великих поліційних розслідувань. Він змушував їх виправдовуватися, силуючи часом зізнаватися в якихось дрібних злочинах і розкривати свої таємні задуми. Це був його коник. Користуючись тим, що його практично ніхто не контролює, він провадив справжні розслідування, часом набагато перевищуючи свої повноваження. Більшість порушників були студенти, єдину провину яких становив сам по собі безквитковий проїзд. Більшість із них «кололися» під час допиту, і Птіжан був переконаний, що це — неминучий результат його професіоналізму. Але траплялися й такі, які потім скаржилися шефу, але той їх знати не знав і йому до них було байдуже.
Цього дня інспектор Птіжан перебував в особливо поганому настрої. Його вже третю неділю поспіль змушували чергувати, і він почав відчувати, що сам наривається на це… завдяки власному же завзяттю.
У сусідній кімнаті різко й голосно задзвонив старий телефонний апарат. Шеф мовчки зняв рурку, вислухав, потім поставив кілька незмінних запитань:
— Потяг? Платформа? Час прибуття? — Грубо кинувши слухавку, він закричав крізь двері: — Птіжан! Дев’ятнадцятий шлях! Марсель! 18:02!
Нічого не сказавши, інспектор вирушив на дев’ятнадцятий шлях. Терпіння і мужність. Він був упевнений, що одного разу затримає злочинця і викриє його таємні задуми. Саме тоді й визнають його талант слідчого, тоді й запаморочливо злетить його кар’єра.
~ 29 ~
Шкіра м’яких, глибоких крісел трохи рипнула під їхньою вагою, запрошуючи розслабитися. Вони безтурботно чекали, поки офіціант готелю «Інтерконтиненталь» завершить їх обслуговувати.
— Якщо вам що-небудь знадобиться, будь ласка, зателефонуйте, пане Дункер, — прошепотів він, перш ніж зникнути.
Двері окремого кабінету, обтягнуті коричневою шкірою, безшумно зачинилися, і від руху повітря кімнатою поплив запах коньяку. Марк Дункер обвів кімнату поглядом.
Розкішні книжкові шафи з червоного дерева були заставлені рядами книжок у червоних шкіряних палітурках. Мабуть, блищали вони занадто яскраво, щоб справляти враження старовинних. Торшери на золочених ніжках з опаловими зеленими абажурами випромінювали вишуканий світ, не порушуючи інтимної напівтемряви приміщення.
Він вибрав це місце за порадою Ендрю. Воно було неподалік від бюро, біля майдану Опера, і, на його думку, спонукало до вишуканої стриманості англійського стилю (якщо такий узагалі існує), що обіцяло сприятливість переговорів. Трійця збиралася тут уже вп’яте, і Дункер був задоволений вибором. Особливо йому подобалися величезні крісла, у яких обидва його головних акціонери тонули з головою, а він, завдяки своєму зросту, отримував переважну позицію і височів над ними, красуючись потужним торсом. Він був переконаний, що така конфігурація має чимале значення в переговорах.
— Отже, ми визначилися, — сказав той, що товстіший, і кинув погляд на другого.
Він говорив, посміхаючись і час від часу зводячи брови, від чого на його майже лисий череп набігали зморщечки. Дункер уважав, що він недарма носить прізвище Пупон — лялька. Давид Пупон. Маленький товстун. Однак, незважаючи на поважний вік, у ньому і справді було щось від великої, усміхненої та доброзичливої дитини — і Дункера це відлякувало. Він побоювався таких людей і вважав кращим за Пупона іншого акціонера — Розенблака. Той був не такий благодушний, сухіший у спілкуванні, зате грав відкрито. Він не робив ніяких зусиль, щоб приховати цілковиту відсутність інтересу до особистості Дункера, і не підводив очей від документів, які тримав на колінах і