Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

мене до цього світу. І це не швидкоплинне захоплення і не випадкова примха. Я був би щасливий, якби міг віч-на-віч, а не через ширму, розмовляти з Ооїґімі про цей зрадливий світ, відкривати їй свої думки і почуття і дізнаватися про все, що в неї на душі. Я виростав один, без братів і сестер, без нікого, з ким міг би поділитися своїми радощами й болями. Я ховав на дні душі кожен щирий порив — радість чи смуток. А це так важко! О, якщо б я міг сподіватися на чиєсь співчуття... Високе становище Імператриці-дружини{178} не дозволяє відверто говорити з нею про все на світі. Стосунки з молодою принцесою з Третьої лінії, моєю матір’ю, підпорядковані певним обмеженням, і близькість з нею неможлива. Інші жінки ще менш доступні, я перед ними ніяковію і тримаюся на шанобливій відстані. Так, я справді самотній і не маю нікого, хто став би для мене розрадою. Я безнадійно незграбний і відлюдькуватий, щоб хоча б жартома з кимось загравати. А відкритися особі, яка заволоділа моїм серцем я тим паче не здатний. Я можу в душі дорікати їй, нарікати на її безсердечність, але ніколи не наважусь вголос сказати їй про це. О, я розумію, як це безглуздо, та все ж... Що стосується принца Ніоу, то чому б вам не довіритися мені? Адже я нікому не бажаю зла».

«Сестри самотні, а обидва юнаки такі чудові, то чого б їм не одружитися?..» — подумала стара служниця, але сказати це вголос посоромилася.

Каору затримався в гостях до вечора, сподіваючись залишитися в Удзі на ніч і поговорити з Ооїґімі. А от вона боялася цієї зустрічі, розуміючи, що його довго стримуване роздратування могло у будь-яку мить вирватися назовні. Однак відмовити йому в цьому вона також не сміла. Адже він так добре до них ставився...

Велівши відчинити двері молитовні і підкрутити ґніт у світильнику, Ооїґімі влаштувалася за завісою, доповнивши її ширмою. Зовні також стояв світильник, але Каору попросив загасити його, пославшись на свій втомлений і непривабливий вигляд, і приліг перед завісою. Служниці принесли гостеві плоди, просто, але зі смаком розкладені на тарілках, а його супутникам подали вино і вельми вишукану закуску. Всі вони розмістилися на галереї, а в покоях не залишилося нікого, хто міг би заважати задушевній розмові. Хоча Ооїґімі трималася церемонно, але говорила так приязно, що Каору, остаточно зачарований, насилу стримував хвилювання.

«Зовсім незначна перепона відділяє нас одне від одного, тож було б нерозумно пропустити таку нагоду», — потай думав він, але статечно розповідав їй про численні цікаві події у світі, варті, як йому здавалося, пильної уваги. Хоча Ооїґімі просила служниць не залишати її саму, але вони, напевне, вважаючи, що їй слід бути з гостем якомога приязнішою, знехтували її проханням і розійшлися хто куди, щоб влягтися спати. Навіть поправити ґніт у світильнику перед Буддою не було кому. Розгублена Ооїґімі тихенько покликала служниць, але ніхто не відгукнувся.

«О, я зараз недобре почуваюся... Тому хотіла б трохи відпочити, а на світанку повернутися до нашої розмови...» — сказала вона, видно, збираючись сховатися в глибині покоїв.

«А от у мене після довгої дороги в горах ще більше причин скаржитися на втому, але розмова з вами, ваш голос заспокоюють душу. Якщо ж ви залишите мене, я почуватимуся зовсім самотнім...» — сказав Каору і тихенько відсунув ширму.

Ооїґімі, наполовину сховавшись за завісою, нестямно обурилася тим, що Каору намагається затримати її: «От що, по-вашому, означає розмовляти без перепони! Не сподівалася такого від вас!» Розгнівана, вона здалася йому ще привабливішою.

«Оскільки ви не розумієте, що означає «розмовляти без перепони», — сказав Каору, — то я вирішив нарешті порозумітися з вами відверто. Насмілюся запитати: чого ви не сподівалися? Я готовий заприсягтися у вірності перед Буддою. А чому ви так боїтеся мене? Я ніколи нічим не ображав ваших почуттів. Мабуть, ніхто й уявити собі не може чогось такого... Бо світ ще не бачив дурня, схожого на мене, геть-чисто позбавленого здорового глузду...»

Коли, відкинувши з чола Ооїґімі волосся, що м’яко поблискувало у тьмяному світлі, він зазирнув їй в обличчя, то побачив, що її краса перевершує всі його сподівання.

«Дочки принца живуть цілком самотніми, — подумав Каору, — тож будь-який гульвіса міг би проникнути сюди, не зустрівши на своєму шляху жодної перешкоди. Та, як це не сумно, будь-хто інший на моєму місці зумів би добитися свого... » Може, йому і справді в майбутньому треба поводитися рішучіше, але зараз дівчина так гірко плакала, що Каору стало шкода її. «А чи не краще почекати? Може спробувати пізніше, коли її серце розм’якне...» — подумав він, намагаючись її втішити.

«Я так нерозсудливо довірилася вам, не здогадуючись про ваші справжні наміри! — нарікала вона. — А коли побачила, що ви знехтували жалобним одягом на мені, то зрозуміла, якою ж нікчемною здаюся у ваших очах. Зрештою, я сама в цьому винна, бо поводилася необережно. О, як же все це мене гнітить!» Вона була в розпачі від самої думки, що він несподівано побачив її в непривабливому жалобному вбранні.

«Якщо задумаюся над тим, чому ви так мене ненавидите, то не знаю, як виправдатися. Звичайно, колір ваших рукавів може бути такою причиною, але невже ви досі не переконалися в моїй відданості? Хіба можна сторонитися мене так, ніби це наша перша зустріч? Краще б ви так не робили», — сказав Каору і нарешті розповів докладно, як, починаючи з того давнього світанку, коли тихі звуки її кото вперше збурили його уяву, вона з нездоланною силою вабить його. Зізнання Каору ще більше збентежило Ооїґімі тим, що, виходить, його байдужість була вдаваною і всі ці роки він тільки й думав що про неї... Вона прилягла, відгородившись низькою ширмою від статуї Будди. В покоях плив запах священного курива, змішаний з ароматом квітів ясенця, і Каору, вірний ученню Будди більше від інших людей, мимоволі відчув докори сумління. «Хіба можна, піддаючись скороминущій примсі, домагатися від неї податливості всупереч первісному наміру ще до закінчення жалоби? — подумав він, намагаючись заспокоїтися. — Чи не краще почекати, поки її серце трохи розм’якне...»

Осінні ночі завжди навіюють смуток, особливо в такій місцевості, де високо в горах стогне вітер, а біля огорожі понуро дзвенять цикади. Каору говорив про те, який зрадливий цей світ, а Ооїґімі, справляючи приємне враження, час від часу відповідала. Зваживши, що співрозмовники нарешті досягли взаємної згоди, зморені дрімотою служниці віддалилися у внутрішні покої. Згадавши про батьків заповіт, Ооїґімі зовсім зажурилася. «Важко навіть уявити собі, скільки несподіваних прикрощів я зазнаю, якщо й далі житиму», — подумала вона зі сльозами на очах, які наче спішили з’єднатися з річкою Удзі...

Непомітно наблизився світанок. Супутники Каору покашлювали, кваплячи його, іржали коні. З цікавістю прислухаючись до цих звуків, Каору згадував почуті колись розповіді про мандрівників, які так само зупинялися де-інде на нічліг. Піднявши ґратчасте вікно з того боку, звідки в будинок проникали сонячні промені, він замилувався ранковим небом. Ооїґімі також підійшла до вікна. На листках папороті, що виросла на краю стріхи, одна за одною спалахували росинки. Неможливо було уявити собі пару, прекраснішу за Ооїґімі та Каору!