Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Якби батько тільки постригся в монахи, а не покинув цей світ назавжди, у нас повсякчас бували б люди... О так, хоча нам і тоді було б гірко, але ми принаймні могли б час від часу бачитися з ним», — казали вони.
«Тепер, коли його не стало
І крута стежка
В горах зникла,
Про що ти думаєш,
Дивлячись на сніг на соснах?» —
запитала старша сестра, а молодша відповіла:
«О, була б я щаслива,
Якби він був
Схожим на сніг,
Який на сосну знов і знов
Лягає, навіть якщо розтане».
А сніг, ніби навмисне, все падав і падав...
Оскільки Каору побоювався, що не матиме вільного часу для поїздки в Удзі на початку нового року, то вирішив відвідати дочок покійного принца наприкінці старого. Через те, що на заметених снігом дорогах перестали з’являтися навіть звичайні люди, сестри сприйняли приїзд такого блискучого вельможі як прояв його щирих намірів, а тому цього разу зустріли його привітніше, ніж звичайно, приготувавши йому гідне місце в домі. Служниці навмисне для нього витягли звідкись дивом непочорнілу жаровню, і старанно струшуючи з неї пилюку, розповідали гостю про те, з яким нетерпінням колись очікував його приїзду Восьмий принц. Сором’язлива Ооїґімі не була готова до безпосередньої зустрічі з гостем, але щоб не здаватися неввічливою, врешті-решт погодилася на розмову з ним через завісу. Хоча їхню розмову важко було назвати невимушеною, але ще ніколи Ооїґімі не відповідала на його запитання так докладно, і це приємно здивувало Каору. А коли у нього мимоволі промайнула думка, що, може, не завжди їхні стосунки залишаться такими відстороненими, то він аж засоромився: «Все-таки, яке ж мінливе людське серце!»
«Принц Ніоу замучив мене докорами, — розповідав він. — Чи то я колись обмовився йому про останнє прохання вашого батька, чи то він, кмітлива голова, сам про це здогадався... У всякому разі він сподівався, що я замовлю за нього слово, але через вашу байдужість безупинно звинувачує мене у поганому посередництві. Мені прикро про це чути, бо саме я колись вказав йому шлях до вашої гірської оселі. А ви не могли б мені сказати, чому нехтуєте принцом? Я знаю, що багато хто осуджує його за легковажність, але якби ви знали, яке чутливе у нього серце! Кажуть, що принц зневажає піддатливих жінок, яким досить навіть жартома натякнути... Але ж є й інші жінки, спокійні й покірні зовнішнім обставинам. Вони дотримуються звичаїв, і, смиренно зносячи будь-які зміни у житті, не нарікають на свою долю навіть тоді, коли життя складається всупереч їхнім бажанням. Бо, мовляв, так судилося і немає жодної ради... Як правило, саме такі жінки й бувають щасливі в шлюбі. Щоправда, трапляється й так, що навіть такий шлюб руйнується, як береги річки Тацута... І все-таки я переконаний, що принц здатний на глибокі почуття і ніколи не залишить уподобану жінку, яка, в свою чергу, постарається своїми ласками і турботами зберегти його прихильність. Оскільки я знаю про такі його чесноти, про які ніхто і не підозрює, то якщо ви не проти, я зроблю все, що в моїх силах, щоб вас з ним поєднати. І не пожалію своїх ніг, прокладаючи для вас цю дорогу...»
Оскільки Каору говорив цілком серйозно, то Ооїґімі, відкидаючи думку, що ідеться саме про неї, силкувалася придумати відповідь, беручи на себе роль матері молодшої сестри, але, відчувши, що не може знайти потрібних слів, усміхнувшись, промовила: «Та що вам сказати? Все це так несподівано й складно, що я й не знаю...» Її простодушна відповідь зворушила Каору й він промовив: «Я не думаю, що мої слова обов’язково стосуються лише вас. Ба більше, я хотів би щоб ви, як старша сестра, правильно зрозуміли мій намір, заради якого я пробирався сюди крізь замети. Крім того, я не впевнений, що принц має на увазі саме вас. Так, він писав до вас, але чи можна сказати, кому саме призначалися ці листи? Хто з вас зазвичай відповідав йому?»
Це запитання так спантеличило Ооїґімі, що вона не змогла нічого відповісти, а лише подумала: «От добре, що я ніколи, навіть жартома, не відповідала принцові! Звичайно, нічого особливого в цьому немає, але що б я зараз сказала панові Каору? Та я згоріла б від сорому!»
«Ніхто, крім Вас,
Не залишив слідів
На крутій стежці
Між горами, снігом засипаній,
Пробиваючись сюди...» —
написала вона і підсунула аркуш паперу під завісу. «Ваше виправдання не заспокоює мене, а, навпаки, підсилює сумніви...
Копитами свого коня
Я розбиваю льодом скутий
Гірський потік,
Щоб через нього першим перейти
Та за собою іншого вести...
Можливо, так я вас переконаю у тому, що недарма із щирим серцем сюди приходив», — промовив Каору, але Ооїґімі, розгубившись від несподіваного зізнання, не знала, що й відповісти. Вона ставилася до нього приязно, без зайвої манірності, звичної для теперішніх дівчат. Було помітно, що в неї приємна, великодушна вдача.
«Напевне, саме про таку ідеальну жінку я і мріяв», — подумав Каору. Хоч він старався натякнути їй на глибину своїх почуттів, але вона вдавала, ніби нічого не розуміє, тож йому іншого не залишалося, як перевести розмову на події давно минулих днів.
«Як зовсім смеркне, може випасти такий сніг, що закриє собою все небо», — попереджали супутники Каору. На жаль, пора було повертатися.
«Тут, куди не глянь, усе навіює смуток, — сказав він на прощання. — Тож я був би щасливий, якби ви згодилися переїхати в інше місце, таке ж тихе, як і гірська оселя, а крім того, безлюдне{171}...»
«Ото було б щастя!» — зраділи служниці, краєм вуха почувши його слова. А от Нака-но кімі, побачивши на їхньому обличчі усмішку, незадоволено насупилася — мовляв, навіщо кудись їхати?
На прохання сестер служниці принесли для гостя плоди, а для його супутників закуску й вино. Той самий сторож, що колись прославився запахом одягу, який йому подарував Каору, тепер із зарослою бородою справляв досить неприємне враження. «Ненадійний слуга», — подумав Каору, підкликавши його до себе.
«У будинку стало зовсім сумно, після того як вашого пана не стало», — сказав Каору, і старий, безпорадно скривившись, заплакав.
«Я не мав на світі на кого спертися, — відповів він, — але принц прихистив мене, і завдяки йому я прожив понад тридцять років. А що мені робити тепер? Навіть якби я пустився блукати по горах і долинах, то під яким деревом знайшов би надійний притулок?»
Каору попросив відкрити для нього покої принца. Товстий шар пилу лежав на всьому навколо, тільки статуї будд були прикрашені квітами: як видно, сестри часто молилися тут. Поміст для молитовного обряду було прибрано і підлогу ретельно заметено. Згадавши, як колись він відкрив принцу своє заповітне бажання і той обіцяв йому свою допомогу, Каору вимовив:
