Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Складаючи для сестер план поминального молебню з докладним поясненням, які сутри треба читати та до яких будд звертатися з молитвами на пам’ять про покійного батька, Каору принагідно ще й написав пісню:
«Вузлом потрійним
Пов’яжімо разом
Нитки окремі.
І так само нехай навічно
Наші долі поєднаються!»
«Ну от, знову він про своє...» — невдоволено подумала Ооїґімі, але все-таки відповіла:
«Та хіба можна
Наші долі пов’язати
Слабкою ниткою,
На яку перлини-сльози
Годі вже нанизати?..»
«Але якщо не будемо разом, то навіщо нам таке життя?» — дорікнув він їй.
Оскільки Ооїґімі вдалося ухилитися від неприємної розмови, то Каору більше ні на чому не наполягаючи, палко заговорив про принца Ніоу: «Я вже давно зрозумів, що принц через свою вроджену впертість, хоч і обрав для знайомства невдалий час{177}, проте, якщо вже зробив перший крок, нізащо не відмовиться від свого наміру. Тож вам нічого не лишається як заспокоїтись і не позбавляти його надії. Адже ви вже доросла людина, обізнана з життям, і своєю непохитністю лише показуєте, що водночас нехтуєте і моєю щирою відданістю. У всякому разі я хотів би відтепер достеменно знати, що ви збираєтеся робити...»
«Та ні, я зовсім не нехтую вашою відданістю хоча б тому, що допустила таке зближення між нами, ризикуючи стати предметом людських пересудів. А те, що ви не цінуєте цього, дає підстави сумніватися у щирості ваших почуттів. Якби в такому скрутному становищі опинилася людина з тонким розумом і чуйним серцем, то, може, знала б, як з нього вибратися. Ми, на жаль, не отримали достатніх знань про світ взагалі, а тим паче про стосунки між чоловіком та жінкою. Колись батько ділився зі мною своїми міркуваннями щодо нашого майбутнього, наставляючи, як треба поводитися в тому чи іншому випадку, але нічого певного так і не сказав. Я навіть підозрюю, що він узагалі не хотів, щоб я жила звичайним для жінки життям. У такому разі що я можу вам відповісти? Щоправда, зізнаюся, що мене вельми турбує, як складеться доля сестри. Не хотіла б я бачити, як молодша за мене, приречена на жалюгідне існування, вона засихатиме, немов дерево в гірській глушині. Тільки от як краще розпорядитися її майбутнім?» — звірилася Ооїґімі, так стривожено зітхнувши, що Каору стало шкода її.
Звісно, дівчина поводилася по-дорослому, але хіба вона могла вирішити таке складне питання? Тож Каору звернувся по допомогу до пані Бен.
«Колись мене привело сюди бажання приготуватися до прийдешнього життя, — сказав він. — Але незадовго до смерті ваш пан, охоплений болісними турботами про своїх дочок, взяв з мене слово, що я не залишу їх напризволяще. Однак тепер вони виявляють таку дивну непоступливість, що здається, ніби і не збираються підкоритися останній волі батька. Цікаво, чому? Може, їхні думки зосереджені на комусь іншому? Ви, напевне, знаєте, що я, на відміну від моїх однолітків, завжди залишався байдужим до цього суєтного світу, але останнім часом, мабуть це пов’язано з попереднім народженням, відчуваю до старшої сестри незнайому мені досі приязнь. Здається, люди вже подейкують про нас, тож чи не краще змиритися і вчинити згідно зі звичаєм, як того бажав покійний батько? А, може, Ооїґімі вважає для себе негідним одруження з простим підданим, хоча у світі було чимало подібних прикладів. Я говорив вашій пані і про одруження принца Ніоу з молодшою сестрою, — зітхаючи, провадив далі Каору, — але її відмова погодитися на це, показує, що, можливо, у неї просто інші наміри. Словом, я хотів би зрозуміти...»
Невихована служниця, яких, на жаль, чимало у наші дні, могла б відповісти співрозмовникові зухвалою порадою, змішаною з лестощами, але, на щастя, пані Бен не належала до їхнього числа. Добре знаючи, що Ооїґімі не може розраховувати на кращого чоловіка, ніж Каору, вона, однак, сказала таке: «Мабуть, тому, що у дочок принца зроду особлива вдача, вони не думають про одруження так, як зазвичай інші жінки. Та й ми, жалюгідні служниці, ніколи, навіть за життя пана, не були впевнені у тому, що знайдеться дерево, під яким ми зможемо сховатися. Багато хто покинув цю садибу, не бажаючи пропадати в глушині. Пішли навіть ті, хто здавна був пов’язаний з родиною принца. А тепер нам і зовсім нема на що сподіватися. Ті, що залишилися, розмірковують лише над тим, як би вибратися звідси, а тим часом не пропускають нагоди поскаржитися на долю: «Принц був старомодною людиною і не бажав, щоб почалися пересуди про його благородних дочок через нерівний шлюб. Тому-то й не зважився зробити вибору. А тепер сестри залишилися без усякої опори, і, якщо їм доведеться скоритися законам світу, то тільки неосвічена, нездатна проникнути в душу речей людина наважиться їх осудити. Зрештою, хіба можна жити так, як вони? Навіть мандрівні монахи, що харчуються сосновою глицею, дбаючи про себе, вишукують власні шляхи служіння Будді». Такі негідні слова вони цілими днями нашіптують сестрам, бентежачи їхні юні серця. Ооїґімі не піддається їхнім вмовлянням, але її турбує майбутнє молодшої сестри. Приїжджаючи сюди, в гірську оселю, вже не перший рік і допомагаючи їм, ви стали для них близькою людиною, з якою можна обговорити до найдрібніших подробиць будь-яку справу. Зокрема й ту, яка стосується молодшої сестри, якщо ви справді захочете з нею одружитися. Я знаю, що молодша сестра отримує листи від принца Ніоу, але Ооїґімі не вважає його надійним для шлюбу».
«Я вислухав колись щире прохання принца про опіку над його дочками й вирішив, що перейматимусь обома однаково, поки житиму на цьому нетривкому, немов роса, світі, — відповів Каору. — Мені приємно чути добрі слова про мене вашої пані, але я не можу змінити свого почуття до неї, оскільки саме воно прив’язує
