Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

Звістка про смерть Восьмого принца до сліз приголомшила Каору, який мав намір ще не раз спокійно поговорити з ним багато про що з того, що оминув під час минулої зустрічі, і стала наочним нагадуванням про швидкоплинність людського життя. Того останнього вечора принц казав, що вони більше не побачаться, але Каору, навіть звикнувши до того, що той гостріше за інших відчував непостійність цього світу, не повірив, що це станеться «не вчора, так сьогодні...»{167}. Каору послав Адзарі й дочкам принца листи, сповнені щирого співчуття. Оскільки ніхто інший не надіслав такого листа, то дівчата, навіть у страшному сум’ятті, були зворушені його довготривалою відданістю. «Втрата близької людини завжди видається горем, якого ніхто в світі не зазнавав, а тим гірше дочкам принца, що залишилися без усякої опори», — думав Каору і, приготувавши все потрібне для поминальних служб, послав гінця до Адзарі. Потім через стару пані Бен він подбав про те, щоб дівчата могли гідно віддячити монахам за поминальне читання сутр удома.

Хоча дочкам принца здавалося, що на землю опустилася вічна ніч, але тим часом настав дев’ятий місяць. Навколишні поля і гори набули сумовитого вигляду, часто сіявся холодний осінній дощ. Шелест листя, що одне за одним спадало з дерев, плескіт води у річці й водоспад сліз дочок принца — усе це, зливаючись воєдино, викликало у служниць, які марно намагалися втішити їх, тривогу за їхнє життя. У садибі принца також відбувалися поминальні молебні, а в його покоях зібралися всі його близькі з наміром пробути тут до закінчення жалоби. Звертаючи погляди до статуї Будди, яка нагадувала їм про покійного, вони проводили дні в молитвах.

Від принца Ніоу часто приходили гінці зі співчуттями, але дівчата не мали охоти відповідати. Їхнє мовчання принц сприймав як образу, знаючи, що до Каору вони ставляться по-іншому. Він раніше збирався поїхати разом з друзями в Удзі, щоб, милуючись осіннім багрянцем, оспівати його у китайських віршах, однак несподівано сумні обставини не дозволили і думати про таку розважальну прогулянку у цій місцевості.

Коли ж скінчилася жалоба, принц, сподіваючись, що нарешті сестри перестали плакати, знову послав їм в Удзі довгого листа, якого вони отримали холодного дощового вечора:

«Як Вам живеться

Там в осінню пору,

Коли у горах олені кричать,

А вечорами на листя хаґі

Роса лягає?

Як жаль, що Ви вдаєте, ніби не розумієте, який сумний настрій навіває мені небо цього вечора... Адже саме в зів’ялих полях приховано найбільше чарівності...»

«Ми справді занадто часто були до нього нечуйними, — сказала Ооїґімі молодшій сестрі. — Відповідайте хоч тепер».

«Я навіть не розумію, як узагалі ми дожили до цього дня, бо я і не думала, що коли-небудь знову візьму в руки пензлик. Невже минуло стільки сумних днів? — зітхнула Нака-но кімі й, засліплена сльозами, відсунула чорнильницю. — Я не думаю, що зможу щось написати. Я насилу підвелася, почала ходити, але ніколи не повірю, що наше горе скінчилося...» Її заплакане обличчя було таке чарівне, що у старшої сестри мимоволі защеміло серце.

Гонець, вирушивши зі столиці надвечір, дістався до Удзі вже затемна. «Як ви повернетеся до столиці? — занепокоїлися сестри. — Може, у нас заночуєте?» Однак гонець заявив, що має наказ повернутися негайно, і, зважаючи на це, Ооїґімі відповіла сама, хоча й не почувалася цілком добре:

«Густим туманом

Мої сльози огорнули

Гірську хатину,

А за старою огорожею

Подає олень свій крик...»

Було вже досить темно, і на сірому папері знаки були ледь-ледь помітними. Не переймаючись витонченістю почерку, Ооїґімі писала, довірившись пензлику, а потім згорнула листа і передала гінцеві.

Коли гонець проїжджав мимо гори Кохата, почалася страшенна злива, але він, ні на мить не зупиняючи коня, бо ж вибрав його принц не з боягузливих, пробився через майже непрохідні зарості низькорослого бамбука і якнайшвидше дістався столиці. Покликавши гінця відразу до себе й побачивши, що той ущерть промок, принц особливо щедро винагородив його. Розгорнувши листа, принц Ніоу побачив, що його написано незнайомим почерком, набагато впевненішим і вишуканішим, ніж той, до якого він звик. «Цікаво, котра з них старша?» — гадав він і, не відриваючи очей від листа, довго не йшов у спальню.

«Спочатку він не лягав, бо чекав гінця... Тепер довго читає і перечитує... Видно, недарма...» — невдоволено шепотіли служниці, яким вже хотілося спати.

Вставши рано вранці, коли все навколо оповивав густий туман, принц написав нового листа:

«В імлі досвітній

Втративши подругу,

Кричить олень.

Та хіба можу я байдуже

Слухати його крик?

Свої ридання я до нього долучаю...»

«Зайва чуйність у відповіді може завдати шкоди, — думала Ооїґімі. — Досі ми жили під надійною батьковою опікою. Тепер, коли нам довелося пережити його, ми маємо дбати не тільки про власний добробут, але й остерігатися, щоб наша мимовільна помилка не образила душу батька, який до останку думав лише про нас...» Сором’язлива і боязка зроду, вона так і не зважилася відповісти принцові Ніоу. Однак це не означає, що Ооїґімі вважала його легковажною, як більшість чоловіків, людиною. Навіть короткі листи, написані його рукою, вражали такою дивовижною вишуканістю почерку і вибором слів, яких вона не зустрічала у жодному з небагатьох листів, отриманих від інших людей. Однак відповідати на ці сповнені почуття листи вона не сміла, бо їй здавалось, що вона приречена жити в гірській глушині.

У той самий час дівчина ніколи не відмовлялася відповідати на теплі, співчутливі листи Каору. Жалоба за батьком ще не скінчилася, коли він сам приїхав до Удзі. Сестри перемістилися тепер у східний передпокій, де підлога була опущена на одну сходинку нижче{168}. Зайшовши в будинок, Каору викликав стару Бен як посередницю у розмові із сестрами. Його духмяний аромат, наповнивши собою похмуру оселю, так приголомшив дівчат, що вони не могли вимовити ні слова.

«Вам не треба мене остерігатися, а згідно з волею покійного батька, ви можете розмовляти зі мною без посередників, — сказав Каору, — бо я не зроблю нічого такого, що могло б вас образити...»

«Ой, та хіба ми думали, що доживемо до цього дня? — відповіла нарешті Ооїґімі. — І досі нам здається, наче ми бачимо сон, з якого ніяк не можемо прокинутися, а сонячне сяйво так засліплює нас, що ми не годні підійти навіть до краю галереї...»

«Я добре розумію глибину вашого горя і зовсім не раджу виходити надвір при світлі дня або місячної ночі заради власного задоволення. Бо це справді був би гріх...Та порадьте, що мені робити й думати?.. Адже я хотів би вислухати вас і хоч якось втішити...» — сказав Каору.

«Вам справді варто ставитися приязніше до гостя, який щиро хоче допомогти вам у такий скрутний час», — радили служниці.

Ооїґімі, поступово опам’ятавшись, усвідомила, наскільки віддано поводився Каору увесь час, коли неодноразово пускався у далеку дорогу через дикі поля для того,