Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

На березі річки Удзі містилася чудова простора садиба, що колись належала господареві дому на Шостій лінії{163}, а потім перейшла у спадок до Правого міністра Юґірі, який цього разу заздалегідь підготував її, щоб прийняти принца Ніоу. Сам Правий міністр мав намір зустріти принца, коли той повертатиметься з Хацусе, але несподівано йому порадили усамітнитися у цей, за певними ознаками, несприятливий день, і він попросив вибачення за відмову від великої честі.

Принц Ніоу був цим розчарований, але, дізнавшись, що його зустрічатиме Каору, зрадів, маючи надію, що той допоможе йому запізнатися з особами, що живуть на протилежному березі річки. Так було навіть краще, бо перед міністром принц трохи ніяковів і почувався ні в сих ні в тих. Принца Ніоу супроводжували сини Правого міністра — Удайбен, Дзідзю-но сайсьо, Гон-цюдзьо, То-но сьосьо, Куродо-но хьое-но суке. Як улюбленець Імператора й Імператриці, принц Ніоу користувався безмежною повагою у світі, а люди, так чи інакше пов’язані з господарем садиби на Шостій лінії або з його нащадками, обожнювали його і вірно йому служили.

До приїзду принца Ніоу у будинку Правого міністра все було прибрано й прикрашено відповідно до його призначення. Надані гостям різноманітні ігри — «ґо», «суґороку», «таґі» — допомагали їм згаяти час до вечора. Незвично довга подорож втомила принца, та оскільки він мав таємний намір залишитися в Удзі, то надвечір, трохи перепочивши, велів принести кото і влаштував музичний концерт.

Йому здавалося, що в такому віддаленому від світу закутку, на тлі плескоту хвиль, музичні інструменти звучали напрочуд виразно. А оскільки будинок принца-відлюдника містився зовсім поруч — досить було на човні лише один раз відштовхнутися жердиною, — то підхоплені вітром звуки музики швидко досягли Восьмого принца й мимоволі навіяли йому спогади про минуле.

«Як прекрасно звучить флейта! — мимрив він сам до себе. — Цікаво, хто це грає? Колись я чув, як грав на флейті господар садиби на Шостій лінії. Грав з особливою принадністю, що глибоко зворушувала душу. А ця флейта звучить яскраво, чисто і разом з тим величаво, наче підноситься до неба... Так, здається, грав один колишній Великий міністр... Цікаво, скільки років відтоді минуло?.. Я давно забув про музику, а місяці й роки пливуть одні за одними у такій безнадії, що навіть життям це не можна назвати... — згадував він, розмірковуючи над тим, як не допустити, щоб його вродливі дочки скніли до кінця свого життя в цих горах. — О, якби я знайшов для них покровителя!.. На жаль, єдиний, кого б я хотів бачити зятем, — це Каору, але він, здається, і не думає про подружнє життя. А нинішні юнаки такі легковажні...» Тоді, коли старий принц мучився сумними думками, а весняна ніч здавалася йому нескінченною, на протилежному березі річки, де веселилися захмелілі подорожні, вона швидко промайнула, і принц Ніоу, дивлячись на посвітліле небо, пожалкував, що доведеться повертатися до столиці.

Під небом, яке огортала легка весняна імла, проступали обриси вишень, цвіт яких де-не-де уже обсипався, але подекуди лише розпускався. Відображення у воді плакучих верб над річкою, покірних поривам вітру, було таким прекрасним, що нікому не спало б на думку відвести погляд від цієї чудової картини, що вже казати про принца Ніоу, для якого вона була цілком незвичною.

Каору не хотів пропустити такої рідкісної нагоди побачитися з Восьмим принцом, але не наважився на очах у всіх переправлятися через річку, щоб не видатися людям занадто легковажним. А тим часом, поки він вагався, від Восьмого принца принесли листа, написаного вишуканим скорописом:

«Хоча крізь імлу

Гірський вітер доніс до мене

Далекий голос флейти,

Але все ще стоять на перешкоді

Білі хвилі між нами».

Здогадавшись, що лист отримано з того самого будинку, який давно вже хвилює уяву, принц Ніоу прочитав його з особливою увагою. «Я сам відповім», — сказав він і відписав:

«Навіть якщо нас

Високі хвилі

На річці Удзі розділяють,

То нехай хоч вітер стане

Надійним посланцем!»

Каору все ж таки вирішив відвідати гірську оселю Восьмого принца, взявши з собою кількох юнаків, пристрасних любителів музики, які, переправляючись на протилежний берег, награвали мелодію під назвою «Хмільна радість». Сама оселя вразила гостей передусім тим, що до галереї від річки вели майстерно зроблені сходи, а вигляд будинку свідчив про тонкий смак і благородні звички господаря. Тож, не довго думаючи, гості зійшли з човна.

Звісно, обстановка тут було інакшою, ніж у будинку, який вони щойно залишили. Були тут плетені ширми, які можна знайти в будь-якому селі, скромне і водночас вишукане оздоблення... Все було ретельно вичищене і готове до прийому гостей. Чудові старовинні інструменти були розкладені так, наче ними нещодавно користувалися. Налаштувавши їх в тональності «іцікоцу», юнаки заграли «Діву із Сакура». Всі хотіли послухати, як принц грає на китайському кото, але він, взявши кото «со», лише зрідка, немов знехотя, підігравав їм. Можливо через те, що він грав у незвичній для молодих манері, всі вирішили, що нічого прекраснішого вони досі не чули. Гостина також було на славу, у найкращих місцевих традиціях. Навколо садиби принца жило чимало людей благородного походження і навіть уже немолодих нащадків імператорського роду. Усі вони співчували принцові й завжди були готові прийти йому на допомогу. Ось і тепер всі, хто міг, зібралися в його домі, й тому навіть вино розносили люди цілком благородної зовнішності, хоча і трохи старомодно вдягнені. Без сумніву, багато хто з них приходив, бо цікавився юними дочками принца, які переховувалися у внутрішніх покоях.

А тим часом принц Ніоу, нарікаючи на високе звання, яке обмежувало його свободу і не дозволяло чинити так, як підказує серце, сумував і зітхав: «Невже навіть тепер нічого не можна?» І от, не стримавшись, він зірвав прекрасну гілку вишні і через свого молодого помічника передав її дочкам Восьмого принца разом із такою запискою:

«У глушині гірській,

Де вишня розцвіла,

Зірвав я гілку

І свою зачіску прикрасив

Такою ж, як у вас...

“І поля такими рідними здалися...”{164}».

Дівчата розгубилися, не знаючи, як краще відповісти. «Над відповіддю добре подумайте, але зволікати також не годиться», — зауважила одна з літніх служниць, і старша сестра, придумавши пісню, доручила молодшій записати її:

«Невже для того,

Щоб зачіску свою прикрасити

Розквітлої вишні гілкою,

Край бідної хатини в горах

Подорожній навесні спинився?

Навряд, а зовсім випадково...». Нака-но кімі написала все це бездоганно вишуканим почерком.

А тим часом невтомний вітер, гуляючи над річкою туди і сюди, переносив звуки музики з одного берега на інший... Згодом приїхав Кобай, тепер уже у званні «то-но дайнаґона», який за розпорядженням Імператора мав супроводжувати принца Ніоу до столиці, тож тепер ще з більшим почтом принц вирушив у зворотну дорогу. Його молоді супутники раз по раз озиралися, невдоволені тим, що доводиться залишати таку прекрасну місцевість, а сам принц Ніоу втішав себе надією ще коли-небудь сюди приїхати. Саме під час тієї подорожі, коли вишні