Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

«О ні, я не можу! Мене потім сваритимуть за це», — відповів сторож, але все-таки показав юнакові дорогу до бамбукової огорожі перед кімнатами дівчат, а супутників гостя влаштував на західній галереї.

Злегка відхиливши хвіртку в огорожі, Каору побачив жінок, які, піднявши завіси, сиділи незворушно, заворожено спостерігаючи за прекрасним місяцем, що плив крізь туман. На краю галереї прилаштувалась, тремтячи від холоду, худенька дівчинка-служниця у м’ятому, поношеному одязі, а поруч — доросла жінка, вдягнута так само вбого. У глибині покоїв перебували дочки принца. Перед однією з них, трохи схованої за колоною, лежала біва, а сама вона задумливо крутила у руці плектр. Саме цієї миті місяць, раптово випливши з-за хмар, яскравим сяйвом залив сад.

«Здається, що можна виманити місяць з-за хмар не тільки віялом{155}, але і плектром», — сказала дівчина, звернувши до місяця своє чарівно привабливе обличчя. Поруч, схилившись над кото, сиділа її сестра. «А я чула, що одного разу плектром намагалися виманити сонце, що вже зайшло, — усміхаючись, відповіла вона. — Але ви, як видно, придумали йому інше застосування». Від її усміху віяло спокоєм і благородством. «Навіть якщо у мене нічого і не вийде, не можна сказати, що між плектром і місяцем немає нічого спільного{156}».

Слухаючи їхнє жартівливе щебетання, Каору подумав, що досі й уявити собі не міг, наскільки дочки принца привабливі.

Коли він чув, як молоді жінки читали про такі сцени у старовинних повістях, то завжди вважав, що насправді в житті такого не буває. Та ось тепер сам таке побачив. «Я ніколи не сподівався, що у такому глухому кінці цього світу знайдеться щось, що мене настільки приголомшить...» — думав Каору, зачарований дочками принца.

На жаль, через густий туман він не міг розгледіти їх як слід. А поки він чекав, коли знову вигляне місяць, хтось увійшов у покої і, попередив сестер, що в домі чужий гість, спустив завісу, і панночки сховалися всередині. Їхні рухи, які були такими спокійними і неспішними, що навіть не було чути шелесту вбрання, до глибини душі вразили Каору гідністю і витонченістю. Тихенько відійшовши від огорожі, він послав до столиці гінця з проханням прислати для нього карету, а тому ж таки сторожеві сказав: «Хоча прибув я невчасно, але радий, що трохи душу заспокоїв. Передайте, будь ласка, панночкам, що це я прибув, бо дуже хотів поскаржитися їм на дорогу і на те, що промокнув до нитки...» І сторож слухняно пішов до сестер.

Хоч сестри навіть не здогадувалися, що Каору їх бачив, але сама думка про те, що він міг ненароком підслухати їхню розкуту розмову, вкрай їх збентежила. Пригадавши, як тоді вітер несподівано доніс до них дивні пахощі, вони ще більше злякалися через свою необачність.

Оскільки жінка, якій Каору передав листа, очевидно, не мала досвіду в таких справах, то, вирішивши, що треба діяти рішуче та відповідно до обставин, він, невидимий у тумані, пройшов до завіси і сів перед нею. Молоді служниці провінційної зовнішності, не знаючи, що й сказати, заходилися невміло розкладати для нього сидіння-подушку.

«Перед цією завісою я почуваюся дуже незручно, — з поважним виглядом сказав Каору. — Навряд чи я добирався б сюди небезпечними крутими гірськими стежками, якби мав випадкові й легковажні наміри, а тому вражений таким вашим дивним ставленням до мене... Однак я сподіваюся, що після того, як я багато разів пройду по цій росяній стежці, ви все-таки гідно оціните мої почуття».

Оскільки серед молодих жінок не знайшлося жодної, яка могла б йому щось відповісти, то вони, розгубившись, покликали на допомогу старшу жінку, яка відпочивала у внутрішніх покоях, але, побоюючись, що її зволікання справить на гостя погане враження, Ооїґімі відповіла сама: «Якщо ми багато чого в цьому світі не збагнули, то навіщо ж нам відповідати так, наче ми все знаємо?» Її голос звучав благородно, але стримано і дуже тихо.

«Я знаю, що, на жаль, дехто зараз має схильність вдавати, нібито не помічає страждань інших людей. І, як це не прикро, ви, схоже, теж не є винятком. Оскільки ви живете поруч з людиною, в якої настільки просвітлена душа, то я сподівався, що з таким учителем можна збагнути всі таємниці світу, тим паче зрозуміти, наскільки глибокими є почуття, що переповнюють мою душу. Чому ви не хочете повірити, що я не такий легковажний, як решта людей? Хоча дехто і намагається розбудити в мені такі пристрасті, проте я досить сильний, щоб їм протистояти. А втім, ви, мабуть, про мене дещо чули. О, яким щасливим я б став, якби міг згаяти трохи вільного часу за довірливою розмовою з вами! А це, можливо, підняло б настрій і вам, розвіявши самотність людини, відірваної від світу».

Збентежена такими словами, Ооїґімі не знала, що й відповісти, тож коли нарешті з’явилася поспіхом розбуджена літня жінка, їй з полегшенням доручили вести розмову з Каору. Жінка одразу заходилася безцеремонно повчати. «Яка нечемність! — вигукнула вона. — Хіба можна пропонувати високому гостю таке негодяще місце? Треба було запросити його за завісу. От вже мені ця молодь, нічого не тямить у звичаях». Почувши її різкий, старечий голос, сестри зовсім розгубилися.

«Ну куди це годиться? — не вгавала вона. — Враження таке, наче наш принц вже не належить до людей цього світу, нікого він не цікавить і ніхто його не відвідує, хоча міг би. А от ваше добре ставлення до нього для мене приємна несподіванка. Його дочки так само схвильовані, але вони сором’язливі й не відважуються дякувати за увагу до батька...» Такий як у неї неприємний голос міг бути і у будь-якої вихованої та благородної особи, а от її безцеремонність дратувала гостя.

«Ви мене дуже потішили, бо я вже був утратив надію, — відповів Каору. — Тепер хоч знаю, що сестри мене зрозуміли».

З-за краю ширми стара жінка споглядала, як у вранішньому світлі Каору сидить, опершись на лавочку-підлокітник, одягнений досить скромно, у промоклому від роси мисливському вбранні, яке поширювало навколо дивні, наче неземні, пахощі. І раптом вона заплакала.

«О, я так боялася, що ви вважатимете мене просто зухвалою особою! — промовила вона. — Тому досі й тримала язика за зубами, хоча завжди хотіла принагідно розповісти вам хоча б частину цієї сумної давньої історії. І от нарешті, мабуть, завдяки моїм молитвам, така радісна мить настала. Але, на жаль, сльози в очах заважають мені говорити...»

Її тремтіння видавало, що вона вкрай схвильована. Каору добре знав, що загалом старі люди тонкосльозі, але цього разу такий потік сліз його страшенно здивував.

«Хоча я вже не один раз приїжджав сюди, — сказав він, — але ні від кого не почув жодного слова співчуття, коли наодинці, мокрий, пробирався росяними стежками. Нарешті трапилася сприятлива нагода, і я готовий почути від вас усю правду...»

«О, це правда, такої нагоди я більше не дочекаюся, — погодилася жінка. — Та й невідомо, чи доживу я навіть до ранку. А тому буде краще, якщо ви все-таки дізнаєтеся, що