Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

мав де набути життєвого досвіду. У ставленні до життя він вирізнявся благородством і простодушністю, рідкісною навіть серед людей високого походження, був ніжний і лагідний, як жінка, і, мабуть, саме тому хтозна-куди зникли, здавалося, невичерпні скарби, що дісталися йому від далеких предків, та велика спадщина від діда-міністра. Збереглося тільки численне, чудової роботи, домашнє начиння. Однак, на жаль, ніхто із доброзичливих людей не навідувався до нього, щоб принаймні з цікавості розпитати, як йому живеться. Часто, щоб розвіятися, він запрошував до себе учителів Музичної палати і, багато часу віддаючи музиці, досяг у цій царині значної майстерності.

Принц доводився молодшим братом покійному Блискучому Ґендзі. Ще тоді, коли імператор Рейдзей, займаючи Весняні покої, був принцом-спадкоємцем, імператриця з палацу Судзаку{150} задля власної користі задумала усунути його і натомість зробити принцом-спадкоємцем Восьмого принца. Втягнутий в її тенета, принц, на жаль, опинився у ворожому до Ґендзі таборі, й після того, як нащадки Ґендзі здобули першість у світі, він не мав змоги з’являтися в Імператорському дворі й сподіватися на службове підвищення. Крім того, останніми роками він вибрав шлях відлюдника й тримався подалі від мирських спокус.

Так, наче цього було не досить, ще й будинок, в якому він мешкав, згорів, тож його і так важке становище стало просто безнадійним. Не знайшовши жодного відповідного будинку в столиці, він переїхав у село Удзі, де мав власну пристойну садибу. Але, хоч давно зрікшись мирського життя, він тепер не міг не сумувати від остаточної розлуки зі столицею.

Його гірська оселя, розташована недалеко від перекинутої через річку греблі з великою вершею посередині для лову риб, через безперервний гучний плюскіт води не годилася для омріяного ним спокійного життя, але не було у нього іншої ради, як з цим змиритися. І принц, віддаючись своїм сумним роздумам, знаходив розраду лише в тому, щоб милуватися навесні вишневим цвітом, а восени багряним листям і плином швидкої річки. Однак, навіть опинившись у цій дикій місцевості, він з любов’ю згадував про свою покійну дружину.

«І дім, і дружина моя

Димом розтанули в небі.

То чого також я 

Не зник разом з ними,

А в світі сумному лишився?» —

побивався він за нею, наче збайдужілий до життя.

До цього будинку, відокремленого від світу грядою гір, ніхто не навідувався. Лише низький простолюд і грубі дроворуби іноді заходили, пропонуючи свої послуги. Дні й ночі минали для принца так безпросвітно, як і «густий туман над пасмом гір»{151}, що його оточували.

У той час у тих горах також жив такий собі монах, Адзарі, відомий своєю святістю. Здобувши високу освіту, він набув серед людей немалої слави, але рідко коли спускався з гір навіть для участі у найурочистіших церемоніях в Імператорському дворі. Дізнавшись про те, що поблизу оселився і живе відлюдником принц, який присвячує свій час ревним молитвам і вивченню священних текстів, з глибокої поваги до нього Адзарі почав його відвідувати. Завдяки його поясненням принц глибше збагнув суть буддійських сутр, які вивчав упродовж років, і краще усвідомив марноту людського життя. «Іноді мені здається, — щиро зізнавався він, — що моя душа вже перебуває на лотосі у чистому ставку, але через тривогу за долю малолітніх дочок я не можу постригтися в монахи...»

Монах Адзарі знався з імператором Рейдзеєм, якому роз’яснював сутри. Одного разу, приїхавши до столиці, він, як звичайно, зайшов до нього, щоб відповісти на його запитання щодо священного тексту й принагідно зауважив: «Восьмий принц досяг великої мудрості і глибоко проник у суть буддійського вчення. Я навіть вбачаю у цьому його духовну спорідненість з Буддою ще з попередніх народжень. Його душа настільки просвітлена, що він здається справжнім святим».

«А хіба принц досі не постригся в монахи? — здивувався імператор Рейдзей. — Я чув, що молодь називає його святим мирянином. Це щось незвичне, чи не так?»

Сталося, так, що їхню розмову чув Каору, тепер уже у званні «сайсьо-но цюдзьо». «Мені, як нікому іншому, ненависний цей світ, — думав він, прислухаючись до слів Адзарі, — але я досі марно живу, не наважуючись відкрито присвятити себе служінню Будді. А що спонукало Восьмого принца стати святим, залишаючись мирянином?»

«О, принц давно мав бажання прийняти постриг, — вів далі Адзарі. — Але деякі неприємні обставини перешкодили цьому... А тепер він увесь час зітхає, бо не може залишити напризволяще дочок».

Навіть будучи монахом, Адзарі не перестав любити музики, а тому зауважив: «А ви знаєте, як його дочки, змагаючись з плюскотом хвиль у річці, прекрасно грають на кото! Коли я слухав їх, мені здалося, ніби я опинився в Землі вічного блаженства».

Імператор Рейдзей усміхнувся, слухаючи його трохи старомодну похвалу. «Справді цікаво, як же це дівчата, виховані в домі такого відлюдника, навчилися майстерно грати, — сказав він. — Кажете, що принц не може постригтися в монахи через те, що боїться залишити напризволяще дочок? Напевне, страждає, нещасний! Може, він захоче віддати їх під мою опіку, якщо, звісно, я затримаюся у цьому світі довше від нього?..»

Імператор Рейдзей був десятим сином імператора Кіріцубо, молодшим від принца в Удзі. Згадавши про Третю принцесу, чию долю її батько, імператор Судзаку, довірив покійному Ґендзі, господареві садиби на Шостій лінії, він раптом подумав, що був би готовий взяти до себе юних дочок принца для розради своєї старості.

А от Каору найбільше зацікавило інше. Він хотів зустрітися з Восьмим принцом і переконатися у тому, наскільки просвітлена його душа. Побачивши, що Адзарі збирається йти, Каору затримав його.

«А ви не могли б принагідно натякнути принцові, — попросив він, — що я хотів би відвідати його і дечого навчитися?»

Імператор Рейдзей, зі свого боку, велів передати Восьмому принцу слова: «Я був щиро зворушений сумними обставинами Вашого життя» — разом з таким віршем:

«Хоча душа моя,

Зневірившись у світі цьому,

До Ваших гір підлітає,

Але невже усе ще густі хмари

Постають між нами?{152}»

Монах Адзарі прибув в Удзі після імператорського посланця невисокого рангу, якого принц у цій гірській глушині люб’язно прийняв як рідкісного гостя, щедро пригостивши його найвизначнішими місцевими ласощами.

«Хоча зі світом суєти

Я повністю не розпрощався,

Щоби просвітлення знайти,

Та оселився у горах Удзі

З відразою до нього», —

відповів принц, скромно приховуючи своє буддійське подвижництво, і з його слів імператор Рейдзей зрозумів, що, на жаль, той все ще почуває образу на світ.

Розповідаючи принцові про глибоке зацікавлення Каору буддійським вченням, Адзарі сказав: «Він наполегливо просив передати вам, що мрія проникнути у таємниці цього вчення змалку оселилася в його серці, хоча, на жаль, він так і не зумів здійснити її і живе в суєтному світі, віддаючи весь свій час державним і особистих справам. Хоча, за його словами, йому, людині з невисоким становищем, ніхто не завадив би відвернутися від світу і самому вивчати священні тексти, але занадто багато чого відволікає його від такої праці... Тож новина про ваше дивовижне життя і спонукала його звернутися саме до вас за порадою...»

«Зазвичай людина починає розуміти, що життя на світі тимчасове