Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Однак щораз більше їх турбувало те, що, проживши разом багато років, вони все ще не мали дітей. «О, як було б добре мати гарненьку дитинку, щоб не страждати від туги й самотності!» — часто думав і казав принц. І от нарешті несподівано у них народилася чарівна донечка. Поки щасливі батьки з любов’ю вирощували її, дружина завагітніла вдруге. Принц сподівався, що цього разу вона принесе йому сина, але, на жаль, знову народилася дівчинка. Пологи проходили досить легко, однак раптом стан дружини різко погіршився, і вона померла. Принц впав у розпач.
«За минулі роки я зазнав чимало горя і навіть занепадав духом, — міркував він, — але до життя мене прив’язувала мила й добра дружина, яку я не міг покинути, щоб постригтися у монахи. Невже тепер мені доведеться жити самому в цьому нестерпному світі? А що мені робити з малолітніми доньками? Їм потрібне непросте виховання, адже, незважаючи на скрутне становище, я не маю права ганьбити своє ім’я. Чи зумію я уберегти їх від глузувань, якщо виховуватиму сам-один?» Він хотів залишити цей суєтний світ і стати монахом, але не бачив коло себе нікого, кому міг би довірити долю своїх дочок. А тим часом минали роки й місяці, дівчатка дорослішали і, поступово перетворившись на справжніх красунь, стали єдиною втіхою нещасного батька.
До молодшої дочки, Нака-но кімі, служниці, ставлячи їй за провину передчасну материну смерть, залишались байдужими, але принц добре пам’ятав, що саме про неї безупинно нагадувала його дружина в останні миті свого життя. «Любіть і жалійте її в пам’ять про мене...» — казала вона. І принц, нарікаючи на свою нещасну долю, з усім змирився, а, згадуючи, як переймалася його дружина молодшою дочкою, дбав про неї більше, ніж про старшу. Нака-но кімі була така вродлива, що аж страшно ставало за неї. У старшої сестри, Ооїґімі, спокійна вдача і добра душа поєднувалися з привабливою зовнішністю і витонченими манерами, які свідчили про її належність до високого роду. Принц докладав усіх зусиль, щоб обидві його дочки жили в добрі й достатку, але не все у нього виходило так, як йому бажалося, і з плином часу його будинок поступово запустів. Його служниці, нездатні витерпіти безнадійності свого становища, одна за одною покинули його, і навіть годувальниця молодшої дочки, на роль якої через сумні обставини народження не вдалося знайти гідної особи, виявивши душевну черствість, властиву жінкам низького походження, залишила дівчинку ще в дитинстві, а тому принцові довелося доглядати її самому.
Його простора прекрасна садиба із ставком і штучним пагорбом у саду все ще радували око своїм виглядом, але принц мимоволі із сумом помічав у ній ознаки запустіння. Надійного управителя в домі не стало, і сад, залишений без догляду, поступово заріс бур’яном, а папороть «сінобу{148}» повновладно зазеленіла на покрівлі. Колись принц удвох з дружиною милувався навесні вишневим цвітом, а восени багряним листям, але тепер ніщо вже його не тішило, і, знемагаючи від туги за нею, він старанно прикрашав статую Будди у домашній молитовні й цілими днями молився. Навіть любов до дочок іноді здавалася йому прикрою перешкодою на шляху здійснення його давнього бажання. Зрештою, може, ще з минулого народження він приречений відректися від мирської суєти й не перейматися життям звичайної людини? Отож, звільняючись від оман, очищаючи душу від суєтних задумів і сподівань, принц врешті-решт став справжнім відлюдником, хоча так і не зважився постригтися у монахи. Після смерті дружини він і не намагався ким-небудь її замінити.
«Навіщо так упиратися? — докоряли йому люди. — Ми розуміємо ваше горе... Але пройде час, і воно минеться... Чому б вам не наслідувати приклад інших і не одружитися? Повірте, навіть у такому запущеному будинку стало б привітніше...»
Багато хто через знайомих приносив пропозиції, але принц і слухати про них не хотів. Вільний від молитов час він приділяв дочкам. Поки вони дорослішали, він навчав їх музики, грав з ними в «ґо», в «угадування ключа{149}» та інші прості ігри, уважно спостерігаючи за їхніми нахилами. Старша дочка, Ооїґімі, відрізняючись спокійною, привітною вдачею, виявляла тонкий розум і різнобічні обдарування. Молодша, Нака-но кімі, також була врівноваженою, але більш сором’язливою дівчинкою. Одним словом, обидві були приємними особами, але кожна по-своєму.
Одного ясного весняного дня водяні птахи, крилом до крила, плаваючи по ставку, безтурботно теркотали про щось своє. Колись принц не звертав на них уваги, а от тепер не міг відірвати очей від їхніх нерозлучних пар. Того дня він сидів з дочками на галереї будинку і навчав їх грати на кото. А коли миловидні, юні дівчатка по черзі взялися пальчиками добувати зі струн звуки, у зворушеного принца навернулися сльози на очі.
«Дика гуска свого друга
Покинула й полетіла,
Але на кого ж залишила
В цьому хисткому світі
Дитят своїх вона?
О, як гірко!» — сказав він, витираючи сльози. Принц усе ще був дуже гарний. Хоча роки, віддані молитвам, висушили його тіло, але, попри худорбу, він досі зберігав благородство й красу. Під час навчання дочок він одягав досить м’яте носі, проте навіть така недбалість не принижувала його в їхніх очах.
Ооїґімі, поволі присунувши до себе чорнильницю з тушшю, водила по ній пензлем ніби під час вправ з краснопису. «Так не годиться. Пишіть ось тут», — сказав принц, простягаючи їй аркуш паперу, на якому, зніяковівши, вона написала:
«Не знаю, нащо
Рано покидати
Рідне гніздо?
Адже тоді нам випаде
Така ж, як гусенятам, сумна доля».
Нічого особливого в цій пісні принц не побачив, але за таких обставин вона здалася йому вельми зворушливою. Почерк Ооїґімі вже тепер багато про що свідчив, хоча дочка ще не вміла вправно виводити на папері знаки.
«Напишіть і ви що-небудь», — сказав принц, звертаючись до молодшої дочки. Поруч зі старшою сестрою Нака-но кімі здавалася зовсім дитиною, та й писала набагато повільніше:
«Засліплені сльозами,
Ви вкрили нас своїм крилом.
Без вас ніколи
Ми, безпорадні пташенята,
Світла не побачили б».
На дівчатках було м’яте, поношене вбрання, бо в домі не було кому про них дбати, і давно вже ніщо не розвіювало їхнього безрадісного життя, та все ж обидві вони були такими чарівними, що батько не міг дивитися на них байдужими очима. Принц тримав у руці сутру і то читав її, то підспівував дочкам уривки мелодії. Старша грала на біва, молодша — на кото «со». Зрозуміло, дівчатка були ще дуже малі, але навчилися грати разом якнайкраще.
Рано втративши батька і матір, залишившись без надійної опори, принц не зміг отримати глибокої освіти. А тим паче не
