Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

«Згляньтесь наді мною

І руку допомоги простягніть

Ще тільки раз,

Бо життя моє чи смерть

Від вас залежить...» —

благав Куродо-но сьосьо. Ось так, то плачучи, то сміючись, вони проговорили всю ніч до самого світанку.

Наступного дня, на початку четвертого місяця, брати Куродо-но сьосьо поспішили в Імператорський палац, а він цілий день просидів удома настільки засмучений, що його мати, Кумої-но карі, аж розплакалась. На це батько, Правий міністр Юґірі, зауважив: «Усе сталося через мої побоювання зіпсувати настрій імператорові Рейдзею. Бо якби при особистій зустрічі з Тамакадзурою я твердо висловив своє бажання, то, гадаю, вона його не відкинула б». А Куродо-но сьосьо, як звичайно, сказав:

«Поки я милувався

Цвітом сливовим,

Весняні дні минули.

Невже тепер я мушу

У лісі зітхань блукати?..»

А тим часом служниці високого рангу у покоях Тамакадзури з різних боків обговорювали вади залицяльників дів­чини. Слухаючи їх, Цюдзьо з тривогою згадала, як він зізнавався, що для нього слова життя і смерть не просто слова.

Тамакадзура співчувала хлопцеві, але його поведінка їй не подобалася. Бо замість того, щоб задовольнитися молодшою сестрою, яку вона була готова віддати йому з поваги до його батьків, він, видно, намагався перешкодити переїзду старшої дочки до імператора Рейдзея. Адже покійний чоловік не дозволяв їй віддавати старшу дочку простому підданому незалежно від висоти його становища. І саме тоді, коли вона подумала, що і пропозиція імператора Рейдзея не обіцяє дочці блискучого майбутнього, принесли лист від Куродо-но сьосьо, який жінки із співчуттям прочитали. Але ось що відповіла йому Тамакадзура:

«Сьогодні вперше

Я зрозуміла, що вдавано свій погляд

Спрямувавши до небес,

Насправді ви давно

Віддали серце квітам».

«Хіба можна таким жартувати?» — дорікнули їй служниці, але вона не захотіла нічого змінювати.

На дев’ятий день четвертого місяця старшу дочку Тамакадзури перевезли у палац імператора Рейдзея. Правий міністр Юґірі особисто подбав про карети й ескорт. Його дружина, Кумої-но карі, хоч і почувалася ображеною таким вибором Тамакадзури, але, щоб не розривати з нею відносин, які вдалося налагодити після давнього взаємного відчуження завдяки тривалому листуванню щодо сина, також прислала подарунки — чимало прекрасного жіночого одягу.

«Останнім часом я була так заклопотана здоров’ям сина, який мало не втратив розуму, що не встигла дізнатися про Ваші наміри. Зрештою, Ви й самі трималися від нас осторонь...» — написала вона Тамакадзурі. У листі, зовні спокійному, містився прямий натяк, який викликав почуття вини. Лист принесли і від Правого міністра: «Я розумію, що мав би особисто відвідати Вас, але через несприятливі для мене обставини посилаю до Вас своїх синів. Будь ласка, не гребуйте їхніми послугами...» Ними виявилися, зокрема, Ґен-сьосьо та Хьое-но суке на превелику радість Тамакадзури, потішеної такою увагою.

Кобай, її рідний брат, також прислав карети для учасників церемонії. Його нинішня дружина Макібасіра, дочка покійного Великого міністра Хіґекуро, і по батьковій, і по чоловіковій лінії була пов’язана з Тамакадзурою, але, як не дивно, майже не спілкувалася з нею. І тільки То-цюнаґон, молодший брат Макібасіри, сам зголосився приїхати, щоб разом з Цюдзьо і Беном керувати церемонією замість, на жаль, покійного батька.

Куродо-но сьосьо, як завжди, шукаючи допомоги у служниці Цюдзьо, звернувся до неї з таким велемовним листом: «О, як сумно, що настав кінець мого життя!.. Та якби я почув від неї хоч одне-однісіньке слово співчуття, то, вхопившись за нього, втримався б на цьому світі...»

Коли Цюдзьо принесла цього листа у покої дочок Тамакадзури, то застала їх обох за розмовою у похмурому настрої. Нерозлучні з дитинства, вони, навіть двері між покоями вважаючи прикрою перешкодою, воліли проводити дні і ночі разом то на західній половині, то на східній. І от зараз вони мали розлучитися. Старша сестра, дбайливо причепурена до майбутньої церемонії, мала як ніколи прекрасний вигляд. Мабуть, засмутившись спогадом про те, які надії покладав на неї батько, вона взяла лист Куродо-но сьосьо і прочитала його. «Навіщо він каже такі жахливі слова, в той час, як безпечно собі живе разом з батьком і матір’ю?.. — дивувалася вона, але його слова «кінець мого життя» так її злякали, що на тому ж аркуші паперу вона написала:

«Слово співчуття...» —

Скажіть, власне, кому

Звернути мала б я

У цьому сумному

І хисткому світі?

Ваші моторошні слова нагадали мені про те, який непостійний цей світ...»

«Перепишіть і передайте йому», — звеліла вона Цюдзьо, але та, не переписавши листа, віддала його Куродо-но сьосьо. Він нестямно зрадів, та, згадавши, що більше такої щасливої нагоди отримати особисту відповідь від неї не матиме, вибухнув сльозами. У своїй негайній відповіді, він, докоряючи дівчині: «Якщо помру я раптом від кохання{139}...» — написав:

«Хоча життя і смерть

Людині непідвладні,

Та невже я не почую,

Коли цей світ покину,

Жодного слова співчуття?..

Коли б я знав, що хоч «над моєю могилою» {140} Ви зітхнете з жалем, я зійшов би в неї якнайшвидше...»

«О, як погано я зробила, що відповіла йому! А Цюдзьо, здається, навіть не переписала листа...» — пожалкувала дів­чина, не сказавши більше нічого.

Супроводжували Ооїґімі до імператора Рейдзея найгарніші жінки й дівчатка. Загалом церемонія мало чим відрізнялася від звичайного входження в Імператорський двір. Передусім Тамакадзура пройшла з дочкою до ньоґо Кокіден і довго розмовляла з нею. Коли стемніло, дівчину провели у найвищі покої.

Імператриця-дружина{141} і ньоґо були вже немолоді, а вродлива Ооїґімі — у розквіті літ. Тож вона легко привабила і здобула прихильність імператора Рейдзея. Імператор жив тепер тихо і спокійно, наче простий підданий, і його нова дружина не мала підстав нарікати на долю. Щоправда, судячи з усього, він хотів залишити в палаці і Тамакадзуру хоча б на короткий час, але, на його превеликий жаль, вона відразу ж поїхала.

Каору, тепер уже у званні «ґен-дзідзю», часто спілкувався з імператором Рейдзеєм, і той любив його не менше, ніж колись любили Блискучого Ґендзі. Юнак підтримував дружні стосунки з усією челяддю і, стараючись показати свою прихильність до Ооїґімі, якось навіть поцікавився, як вона до нього ставиться. Одного тихого вечора Каору, прогулюючись з То-дзідзю по саду біля дому імператора Рейдзея, помітив, що з п’ятиголкової сосни перед покоями Ооїґімі звисають чудові китиці гліциній і, щоб помилуватися ними, сів біля ставка на камені, вкритому м’яким мохом, та вирішив натякнути То-дзідзю на страждання від нерозділеного кохання.

«Якби я міг рукою

Дотягтися до гліцинії{142},

Невже я тільки здалека

Милувався б нею,

Яскравішою за соснову зелень?..» —

сказав він. Каору мав настільки сумний вигляд, що То-дзідзьо не міг не пожаліти його і, зі свого боку, поспішив натякнути йому, що все відбулося без його волі:

«Хоч колір фіолетовий цих квітів

Мені близький і рідний,

Та все-таки, повірте,

Вони моїм бажанням

Не піддаються...»

Як серйозний юнак, він співчував другові, щоправда, сам Каору аж так глибоко не переймався тим, що сталося.

А тим часом Куродо-но сьосьо зовсім втратив спокій і, здавалося, був готовий вчинити