Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
І жінка замовкла на півслові.
Хоча Каору був украй приголомшений, ніби почув марення або непрошене пророцтво віщунки, та він будь-що хотів почути її розповідь до кінця, оскільки жінка говорила саме про те, що давно його турбувало. Однак вони були не самі і, крім того, проводити ніч у покоях дочок принца, слухаючи давні історії, було не зовсім пристойно...
«На жаль, я зрозумів не все, але щиро вдячний вам за цей зворушливий спогад про минуле. Обов’язково принагідно розкажете мені все. Але туман розсіюється, а я занадто вбого одягнений, щоб показуватися благородним особам. Тому, на жаль, я мушу залишити вас».
Він підвівся, щоб іти, і саме в цю мить до них долинув приглушений густим туманом звук дзвона того храму, де зараз перебував принц. Хоча Каору жалкував, що гряда численних хмар, одна поверх другої, над вершинами тамтешніх гір, відділяє його від принца, але ще більше він співчував його самотнім дочкам. Мабуть, не одна сумна думка огортала їхні душі. Тому й не дивно, що вони такі боязкі.
«В імлі досвітній
Дороги до столиці я не бачу,
Бо стежка на горі Макіноо,
Якою я прийшов,
Поринула в туман.
От біда!..» — сказав Каору, вагаючись, чи йти, чи ні. Навіть до всього звиклі мешканки столиці замилувалися б ним у цю мить, а що вже казати про тутешніх жінок, яким він здавався просто чудом! Як видно, їм знову забракло слів, аж поки нарешті не озвалася тихим голосом Ооїґімі:
«Над стежкою крутою,
Що до гірських вершин веде,
Хмари завжди клубочаться,
А от тепер і зовсім укрив її
Туман осінній».
Каору був глибоко зворушений, почувши, як дівчина при цьому мимоволі тихо зітхнула. Він наче й не помічав краси цієї гірської місцевості, бо його душа була переповнена співчуттям до юних дочок принца. Однак небо поступово світлішало, і, щоб повністю не відкрити свого обличчя, він сказав: «Правду кажучи, я жалкую, що ми обмінялися лише кількома словами. А я хотів вам сказати так багато... Проте я маю надію, що потім, коли ми краще пізнаємо одне одного, я зможу вам відкритися. Я тільки не хотів би, щоб ви вважали мене звичайним вітрогоном...»
Перейшовши у західні покої, які приготував для нього сторож, Каору деякий час сидів там, милуючись околицями.
«Чуєте, як метушаться рибалки біля греблі? — перемовлялися між собою його супутники, як видно, обізнані з риболовлею. — Видно їм не щастить. Схоже, що і молода форель сюди не заходить».
Жалюгідні човни, завантажені зібраним хмизом, снували по річці, виконуючи свої щоденні обов’язки, а Каору, поглядаючи, як вони гойдаються на хвилях, мимоволі подумав: «Ось так у цьому непевному світі минає життя будь-якої людини. Бо хіба можна стверджувати, що, насолоджуючись спокоєм у дорогих палатах, я не гойдаюся так само, як ці рибалки?..» Звелівши принести чорнильницю, він написав:
«Берегині мосту{159} в Удзі
Душу я збагнув,
Коли човном по перекатах
З жердиною пробився,
Свої рукава бризками змочивши...
Мабуть, Вам сумно тепер...». Цього листа Каору передав сторожу, який, тремтячи від холоду, відніс його сестрам. Ооїґімі побоювалася, що пахощі, якими вона просочила свого листа, можуть здатися гостю занадто простими, але, зваживши, що цього разу зволікати не варто, швидко написала:
«Човен рибалки
Снує по річці Удзі
Вночі і вдень,
Тож мокрі рукава його,
Напевне, від бризок врешті-решт зотліють.
На жаль, і я сама, здається, на хвилях гойдаюсь...» Її відповідь, написана вишуканим почерком, не могла не зворушити Каору, і він мимоволі подумав: «Та ж вона — сама досконалість!»
Але саме тоді зі столиці прибула карета, і його ескорт, готуючись до від’їзду, заметушився. Покликавши сторожа, Каору, сказав: «Я обов’язково ще раз приїду, коли повернеться принц». Скинувши мокре від роси вбрання, він віддав його старому, а сам переодягнувся у привезене зі столиці носі.
Повернувшись у столицю, Каору раз у раз згадував розповідь старої Бен. Не забував він і дочок принца, які своєю красою перевершили всі його сподівання. Викликаючи у пам’яті їхні образи, він з радістю усвідомлював, що ще не готовий відмовитися від цього суєтного світу. Ясна річ, він не забув написати їм листа. А щоб лист не був схожим на любовний, Каору старанно виводив його на аркуші товстого білого паперу ретельно обраним пензликом.
«На превеликий жаль, — писав він, — я не встиг сказати Вам усього, що мав на душі, щоб не здатися надто зухвалим. Як я вже казав минулого разу, я хотів би, щоб надалі Ви приймали мене без особливих церемоній. Як тільки я дізнаюся, що Ваш поважний батько повернувся з гірського монастиря, то обов’язково приїду ще раз і, може, мені вдасться розвіяти той сумний настрій, з яким я повертався додому крізь жахливий туман...»
Відвезти цього листа Каору доручив Сакон-но дзо, наказавши передати його старій жінці, а, згадавши задубілого від холоду нещасного старого сторожа, послав йому кілька коробок з харчами. Наступного дня він послав гінця із численними дарами і до гірського монастиря, щоб принц міг підтримати монахів, які страждають від холодних осінніх буревіїв. Посилка виявилася вкрай доречною того ранку, бо саме скінчилися семиденні служби на честь будди Аміди й принц зміг обдарувати шовками, бавовняними укривалами і рясами всіх монахів, які брали участь в обрядах.
А тим часом сторож поспішив одягти подарований йому чудовий мисливський костюм — каріґіну — поверх нижнього вбрання з білого візерунчастого шовку. Але його неприваблива
