Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

і зневірюється у ньому тоді, коли з нею трапляється якась біда, — відповів принц. — Тоді життя починає здаватися їй тягарем і у неї виникає бажання вступити на шлях Будди. А те, що ваш молодий Каору, який, живучи у повному достатку, мав би радіти життю, а проте думає про прийдешнє, мене вкрай дивує. Мені ж судилося ступити на цей шлях тому, що сам Будда наче спонукав відсторонитися від світу, внаслідок чого я нарешті хоч і знайшов душевний спокій, проте боюся, що проживу вже недовго і покину цей світ, так і не встигнувши збагнути ні минулого, ні прийдешнього. Отже не учнем, а моїм супутником на спільному шляху він може стати». Відтоді між принцом і Каору почалося листування, і невдовзі юнак сам приїхав в Удзі.

Місцевість, де жив принц, виявилася похмурішою, ніж Каору собі уявляв з розповідей Адзарі, а оселя скидалася на тимчасовий притулок мандрівника, наче змайстрована з трави й обставлена всередині найпростішими речами. У таких горах було чимало мальовничих, тихих куточків, однак тут ревла бурхлива гірська річка, плюскотіли хвилі, не дозволяючи позбутися сумних думок, а вночі так несамовито завивав вітер, що не можна було ні на мить заснути. Восьмого принца, який вирішив жити мов святий відлюдник, таке довкілля, може, й задовольняло, але як тут почувалися його юні дочки? Невже, на відміну від звичайних жінок, вони мали грубіші й черствіші душі?

Молитовню відокремлювала від їхніх кімнат лише тонка перегородка. Тож ніщо б не спинило Каору, якби він був легковажнішим і спробував зблизитися з дівчатами, щоб з’ясувати, як вони ставляться до нього. Але він одразу для себе вирішив, що метою його поїздки у гори буде знайомство з принцом, в якого він хотів навчитися, як побороти оману, спричинену пристрастями, зокрема любовними, а аж ніяк не залицяння до його дочок. Смиренний спосіб життя принца так зворушив Каору, що він почав часто бувати в Удзі. І завдяки цьому, як він і сподівався, господар поступово відкрив йому глибокий зміст свого перебування як мирянина у горах і, не хизуючись своїми знаннями, пояснив суть священних текстів.

Хоча у світі на той час було багато людей, які славилися своєю святістю і вченістю, проте звертатися за поясненнями релігійних принципів до таких високоповажних священнослужителів, як «содзу» і «содзьо», Каору не хотілося, бо вони крім того, що увесь час переймалися житейськими питаннями, були ще й занадто пишномовними. А от інші учні Будди, нижчого рангу, які монотонно проповідували дотримання всіляких приписів поведінки, були часто малоосвіченими, недорікуватими, іноді просто грубими, і тому відштовхували від себе Каору. Крім того, він, зайнятий в Імператорському палаці, мав обмаль вільного часу і не міг запрошувати когось з монахів додому для щирої розмови. А от принц, благородний і смиренний, найскладніші принципи буддійського вчення вмів роз’яснити за допомогою притч — простих і доступних для розуміння. Може, його просвітленість і не була дуже великою, але благородна людина завжди швидше за інших проникає в душу речей. Так чи інакше, Каору з кожним днем все більше прив’язувався до свого наставника і тужив, коли придворні обов’язки заважали його відвідувати.

Помітивши, як шанобливо ставиться Каору до Восьмого принца, імператор Рейдзей також почав з ним листуватися, тож з часом, в усіма забутій гірській оселі все частіше з’являлися гості. Імператор Рейдзей раз у раз посилав принцові щедрі подарунки, а Каору, користуючись кожною нагодою, зумів ще більше прихилити його до себе, забезпечуючи речами, потрібними на свята і на будень. Так промайнули три роки.

Наприкінці осені, коли настала пора підносити чергову хвалу будді Аміда{153}, принц переїхав до молитовні храму, де проживав Адзарі, щоб протягом усіх семи днів ревно молитися, бо гучний плюскіт хвиль на греблі з велетенською вершею не давав йому спокою. Саме тоді, коли його дочки, залишені на самоті, журилися, не знаходячи собі заняття, Каору згадав, що вже давно не відвідував принца, і одного разу, пізньої ночі, коли на небо виплив місяць, таємно вирушив до Удзі з нечисленним ескортом. Садиба принца стояла на березі річки, ближчому до столиці, й переправлятися човном не було потреби, тому Каору поїхав верхи. Що далі в гори, то щільнішим ставав туман, дороги майже не було видно і доводилося пробиратися крізь зарості. Люті пориви вітру, зриваючи з дерев листя, обливали його холодною росою, та докоряти через це було нікому. Йому, незвиклому до таких мандрівок, було сутужно, але й цікаво водночас.

«Швидше за росу,

Що гірський вітер

З листя дерев зриває,

З моїх очей

Ллються несамохіть

Непрошені сльози», —

промимрив Каору. Остерігаючись, щоб крик передового ескорту не розбудив тутешніх жителів, він наказав своїм супутникам мовчати. Проте дорогою, яка пролягала вздовж огорожі з хмизу, їх більше видавав плюскіт води у рівчаках під кінськими копитами і незвичні пахощі, які не можна було приховати, бо вітер розносив їх навколо, а здивовані люди, прокидаючись, запитували: «Хто той господар...»{154}.

Що ближче вони були до оселі принца, то виразніше долинали до них сумовиті звуки невідомого інструменту. Від Адзарі юнак знав, що принц часто грає разом з дочками, проте досі не чув навіть знаменитого китайського кото, яким, як казали, той володіє досконало. «Здається, пощастило!» — подумав він, в’їжджаючи у двір. На цей час вже стало ясно, що грали на біва. Мелодія в тональності «осікі» не була нічим особливою, але юнакові — мабуть, через незвичність обстановки — здалося, що він ніколи не чув нічого схожого. Навіть звуки при зворотному русі плектра вражали незвичайною чистотою і яскравістю. Коли ж замовкла біва, залунали щемливі звуки кото «со».

Каору зупинився, щоб ще трохи послухати музику, але його помітив незграбний простуватий чоловік, схожий на сторожа.

«Пане, господар поїхав до храму, — повідомив він, наблизившись. — Я дам йому про вас знати».

«Навіщо? Не годиться заважати йому молитися у такі урочисті дні. Краще передайте його дочкам, що дорогою до батька я промокнув від роси і вельми жалкую, що мушу повертатися, так і не побачившись з ним. Одного їхнього слова співчуття досить, щоб заспокоїти мою душу».

«Зараз же передам», — криво всміхнувшись, сказав сторож і рушив, але Каору зупинив його: «Е ні, стривайте! Я вже не раз чув, що дочки принца чудово грають, і завжди мріяв їх послухати. Такої нагоди, як сьогодні, я більше не матиму. Чи не можна мені десь тут сховатися? Я не хотів би своєю невчасною появою перервати їхню гру...»

Обличчя Каору та його благородні манери не могли не зачарувати навіть цього неосвіченого простолюдина. «Коли ніхто не чує, дівчата грають з ранку до вечора, — відповів він. — Але як приїде хтось, навіть найнижчого звання, зі столиці, вони нізащо не торкнуться струн кото, бо господар не хоче, щоб люди знали, що з ним разом живуть дочки...»

«Та це ж марна справа приховувати дочок, — посміхнувшись, відповів Каору, — коли увесь світ уже і так знає про їхню рідкісну красу! Попри все, проведіть мене ближче до них, бо я припускаю, що, проживаючи у таких дивних умовах, вони не схожі на решту