Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Як дивлюся
На побляклий очерет,
То мимоволі бачу ваші рукава,
Що потемніли
За дні жалоби...» —
прошепотів він, наче сам до себе.
«Мої рукава потемнілі
Стали притулком
Для роси.
І тільки я, нещасна,
Не знаю, куди дітися...
“Нитки повилізали з рукавів...{169}”...» — відповіла Ооїґімі й, не витримавши, зникла в глибині покоїв.
Не в змозі її затримати, Каору лише розчаровано зітхнув. Натомість, щоправда, не дуже доречно, до нього вийшла стара Бен, яка довго розповідала різні зворушливі історії з минулого і сьогодення, і її, свідка неймовірних подій, Каору вислухав з доброю поблажливістю, без зневаги до її старості.
«Я був ще малим, коли не стало господаря садиби на Шостій лінії{170}, — почав Каору, — і вже тоді я збагнув, яким безрадісним є цей світ, а, подорослішавши, я впевнився, що всі чини, почесті, по суті, нічого не варті. Тепер, коли раптово обірвалося життя вашого пана, який, здавалося, знайшов нарешті бажаний спокій у цій гірській оселі, я остаточно переконався у марноті всіх мирських надій. Однак його дочки залишилися зовсім самі. Тож чи можу я поставитися байдуже до їхньої долі, навіть якщо таким чином прив’язуюся до цього світу? Ні, не можу і поки житиму, останньої волі покійного я не порушу. Але відтоді, як ви розповіли мені цю неймовірну стару історію, я остаточно вирішив не залишати слідів у цьому світі...»
Він говорив це крізь сльози, а стара Бен так заридала, що навіть не могла відповісти. Дивлячись мовчки на Каору, раптом помітила у ньому цілковиту схожість з покійним Уемон-но камі, і спогад про давно забуті роки, накладаючись на теперішні турботи, сколихнув її так, що, здавалося, її сльозам не буде кінця-краю. Її мати була годувальницею покійного Уемон-но камі, а батько, що помер у званні «сацюбена», доводився дочкам Восьмого принца дядьком по материнській лінії. Упродовж багатьох років вона поневірялася у далекій провінції й повернулася до столиці вже після смерті дружини Восьмого принца. Оскільки її зв’язок з домом Уемон-но камі давно перервався, вона пішла на службу до принца, де і досі жила. Хоча вона нічим особливим не вирізнялася, але довго перебувала на службі в інших людей, а тому принц визнав її досить кмітливою, щоб довірити виховання дочок. Хоча між нею та її вихованками, з якими вона не розлучалася ні вдень, ні вночі, панувала щира довіра, вона не відкрила їм своєї таємниці, яку довго зберігала в серці. Однак Каору не полишали сумніви. «Хіба вона краща за інших балакучих старих жінок? — думав він. — Навіть якщо вона не розповідала про це випадковим людям, то важко повірити, що її вихованки нічого не знають... Недарма вони стороняться мене». Може, саме тому Каору вирішив не спускати дівчат з очей.
Оскільки залишатися на нічліг у цій гірській оселі було не зовсім зручно, Каору вирішив повернутися. Він згадав свою останню зустріч з принцом, який вже тоді передчував, що знову вони не побачаться. Сам Каору не хотів цьому вірити та, на жаль, з принцом більше не зустрівся. Від тієї осені, коли його не стало, до нинішньої минуло зовсім небагато днів. Його гірська оселя ніколи не вражала розкішшю, властивою столиці, але у покоях завжди було чисто, а скромна обстановка носила на собі відбиток тонкого смаку господаря. А от тепер у ній було повно монахів, які, розділивши покої ширмами, справляли поминальні обряди. Молитовне начиння поки що залишалося вдома, але Каору чув, що монахи мають намір перевезти статуї будд у гірський монастир. Він уявив собі, як засмутяться сестри, коли навіть монахи поїдуть, і відчув, як болісно защеміло його серце.
«Вже зовсім смеркло», — нагадав хтось з його супроводу, і він, перервавши свої роздуми, піднявся, щоб іти. Саме в цю мить у небі пролунали крики диких гусей.
«Там, у піднебессі,
Де туман осінній висить
Разом з хмарами,
Дикі гуси сповіщають,
Що все минуще в цьому світі», —
проказав Каору.
Коли Каору зустрівся з принцом Ніоу, розмова передусім зайшла про сестер з Удзі. Сам принц, сподіваючись, що після смерті їхнього батька легше знайде дорогу до дівочих сердець, послав їм довгого палкого листа, але не отримав навіть найпростішої відповіді. «Принц Ніоу, відомий у світі своєю легковажністю, можливо, спробує до нас залицятися, — думали сестри. — Тільки навряд чи йому сподобаються невмілі, старомодні листи з оселі, зарослої хмелем...»
«О, як неймовірно швидко минають дні й місяці! Ми й не думали, що короткий батьків вік як не сьогодні, то завтра скінчиться. Покійний повсякчас нагадував нам, який зрадливий цей світ, але досі ми навіть не припускали, що смерть так швидко розлучить нас... Тепер, озираючись у минуле, розумієш, що ми завжди жили без надії на щасливе майбутнє. Але ми були разом і не думали про розлуку. Нам не було чого боятися і соромитися. О, як жахливо завиває вітер. У будинку юрмляться якісь незнайомі люди, серце завмирає у страху від чужих голосів. О, як тяжко на душі!..» — так скаржилися сестри одна одній зі сльозами на очах. А тим часом скінчився старий рік.
О цій порі завжди дмуть холодні вітри, часто падає сніг або град, але сестрам здавалося, ніби лише тепер вони оселилися у глибині гір. «Ну от і закінчується цей рік, — бадьорилися служниці. — Згодом настане весна, а горе і смуток залишаться позаду. Тільки б скоріше це сталося...» Але сестри лише зітхали, ні на що не сподіваючись.
З монастиря, що містився на горі навпроти їхньої садиби, куди Восьмий принц від’їжджав для молитов з нагоди відзначення чотирьох пір року, раз у раз приходили гінці. Адзарі також час від часу посилав декого дізнатися про їхнє життя, але сам більше не спускався, бо не мав для чого. У садибу покійного принца приходило щораз менше людей, і хоча нічого іншого сестри і не очікували, все ж почувалися ображеними. Іноді раптом з’являлися місцеві селяни. Раніше сестри й не звернули б на них найменшої уваги, а от тепер раділи і їхній появі. Жалюгідні бідняки приносили хмиз і горіхи. Одного разу від Адзарі прийшов гонець з деревним вугіллям. «За довгі роки я звик служити вашому батькові, — передав монах, — але тепер, на жаль, мушу відмовитися від цієї втіхи». Згадавши, що взимку батько завжди посилав у гірський монастир бавовняні вироби і шовк, щоб
