Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
«Я дам вам в позичку,» говорив Жук, «тисячу карбованців; от-се й буде ґрунт, на котрому збудуємо кассу. Хто пристане до товариства, повинен що місяця вкладувать в кассу по четвертаку, значить: на рік 3 карбованці. Кожен товариш має право позичить у кассі стілько грошей, скілько коштовати ме половина ёго робочого товару. Прміром: у мене три пари волів; коштують вони 200 карбованців, значить в позичку мені з касси можна узять 100 карб. – Срок позички положимо не дальш як на рік за 6 процентів. Отсю сумму и проценти можно виплачувать и частками, місячно. Половину баришів, котрі зберуться з процентів – будемо повертати на виплату моєі тисячи.»
Громадяне мовчки слухали Жука й чухали потилиці.
«Що-ж! як вам здається моя річ?» спитав Жук.
– «Та воно, бачте, паничу! поздоров Боже вас!.. річ ваша гарна, та діло якесь чудне…» одповів оден з громадян.
«Чим же воно чудне?»
– «Та тим, що у нас сего з-роду не було; привикли, бачте, ми позичать коли треба гроші, – хоч у вашого отця, як був живий… нехай над ним земля пером! хоч у вашоі матусі, пошли ій и вам Господи многі літа!..»
«А в жида хиба не позичаєте?» спитав Жук.
– «Трапляється… беремо и в жида.»
«И виплачуєте в двоє?»
– «Буває! буває и в троє…»
«Ну, бач!.. так хиба вам не краще позичать у своій кассі ніж у жида?»
– «Де то вже не краще?… краще!.. та кажу ж, щось чудне. Як ви порадите, батюшка?» обернувся один козак до пан-отця.
– «Моя рада така, що Семен Иванович хоче вам добра! Тілько от и я не розберу: хто ж заправляти ме у нас кассою?»
«Як хто!» одповів Жук; «и самеж товариство! Приміром: буде у нас 20 товаришів, ну й виберемо з іх чолокік пять, вони й заправляти муть…»
Стали громадяне думать між себе, стали радиться, розсуждать: один звертав увагу на те, що «де держати мемо гроші? хиба в церкві!» другий дивовав ся тому, що виходить воно так, «наче чоловік сам у себе позичає»; а в кінець усі запитали пан-отця: чи не буде за се чого од начальства? чи не оштрафують за се? чи не скажуть: як ви сміли заводить свою кассу, коли касса єсть при волости?» Жук заспокоював іх, кажучи, що кассу не инак заведуть, як спитавши начальство, аж самого міністра, и знов став виясняти ім, як повинна завестись касса, як и хто орудовати ме єю, яка буде користь од неі и т. д.
Громадяне вірили, що Жук не хоче обманювати іх, не хоче підвести іх під геца, але все таки якось з сумлінєм слухали ёго, стоячи більш усего на тому, що «коли б за се не було чого від начальства.»
«Коли так,» сказав Жук, «так зробім ось як: я випишу вам отсе все на бумазі, а ви підіть з нею до посередника, або не в город, до коміссаря, та й попитайте, що вони скажуть.»
– «Хиба так!.. отак добре! так краще!» одповіли громадяне.
Днів через три завернули до Жука Сопун и Оскерко. Слово по слову Оскерко спитав Жука:
– «А я чув, що ви добре діло підіймаєте: хочете завести позичкову кассу?»
«Хочу, та не знаю, чи буде вдача.»
– «Пильнуйте, щоб була касса для народа – се перший камінь, на котрому можна збудовать розвій народнёі сили…»
«Так!» одповів Жук.
– «Знаєте, ведучи кассу и стоячи раз-у-раз біля народу, можна робить великий вплив на погляд народній, можна звертать уваги громади з касси и на що инче…» говорив Оскерко.
Жук глянув на ёго так, наче пятака дав, и сказав: «я вас не зрозумів.»
– «Діло ясне,» проводив Оскерко: «можна помаленьку привертать народ до вченя, вияснить ёму причину ёго убожества, здирство яке він терпить, ярмо котре він носить; нагадать ёму про старовину, про волю… одно слово: можна, заслонившись кассою, принести користь.»
Жук глянув на Оскерку: Оскерко спустив очи на чоботи… Жук всміхнувся й одповів: «В один віз не приходиться запрягати вола й коня. Коли я стану до касси примішувать и політику, так зроблю те, що вийде, як кажуть, ні Богу свічка, ні чорту кочерга! Народ треба спершу визволити з економічноі неволі, з ярма спекулянтів и баришників; треба піднять ёго добробит, а коли у ёго буде що істи й пити, тогді мож поговорить з ним и про щось инче… Але – се далекий ще час!..»
– «Отсе – то й шкодить нам,» перебив ёго Оскерко, «що ми не навчились ще й досі робить те сегодні, що можна робить; а завжді одкладуємо на завтра те, що треба робить сегодні!»
Жук розгорівся. «Ні!» сказав він; «нам шкодить не те, а те, що ми привикли разом стрілять на два заяці! разом запрягать коня и вола;… не збудовавши хати ставимо піч… усюди нам треба примішать «щось инче…» Заведемо школу для народа и зараз хлопцям и бухнемо: «нема Бога!» Станемо розповідать про землю, про дощ – и приплетемо сюди и Січ и Гонту… нам, конечно, зараз замажуть рот… Ми тогді й сидимо зложивши руки, виноватимо уряд, плачемось, що нам усе заборонено, що нам нічого не можна робить!.. а діла справжнёго, діла потрібного народови ми не бачимо!.. Усі ми ділимось на двоє: одні спершу кричать, а потім плачуть; другі мовчать – та видають себе авторитетами, богами з Олімпа: послухаєш іх, просто на речах, наче на органі, а кинься до діла? спитай отих «ґенералів» – що вони роблять? нічогосінько!.. От-що нам шкодить!.. усякий хоче ватажковати, а робить нікому… «Усе пани та пани, а хто-ж на греблю?..»
Оскерко підскочив, и став видавать з себе завзятого червоного ліберала. Сопун підойшов до Жука й тихенько сіпнув ёго за полу…
Минуло ще тижнів зо два. Раз під двором Жучихи задзвонив дзвоник и зупинився візок, з котрого виліз якийсь мужчина и війшов у двір.
– «Хто се такий приіхав?» сказала Жучиха, дивлячись у вікно.
– «Се становий!» одповів Иван й пішов одчинять приізжому двері.
– «Я отеє до вас по ділу,» сказав становий Жукові.
«А хибаж у нас трапляється, щоб становий заіхав коли без діла?» пошутковав Жук. «Ну, кажіть-же, яке там у вас діло до мене?»
Становий достав папери, подав Жуку и промовив: «велено з ґубернїї підсогласить панів, чи не пожертвує хто чого на монумент Лєрмонтову… Так отеє я й до вас за сим…»
«Добре,» одповів Жук, достав з кишені три карбованці й подав іх становому,
