Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Я про се й не гадала!..»
«Так погадай, та ще й добре погадай! він сегодні сватати ме тебе…»
Рися замислилась… Трохи згодя вона сказала: «Серце Сеню! братику мій! порадь ти мене…»
«Моя хата з краю!.. тобі з ним жить.»
– «Я ще молода… людей не знаю: ти лучше знаєш Джура… він твій приятель…»
«Про мене!»
– «Що про тебе?»
«Рано тобі заміж… погуляй ще…»
– «Сеню!.. він завтра поіде?»
«Поіде…»
Рися знов заплакала. Семен став її уговорювати, став її заспокоювати, став пестити наче дитину.
– «Сеню!» сказала заспокоівшись Рися, «мені байдуже замужя!.. коли-б він не іхав… жалко мені ёго буде!.. Сеню! скажи ёму, щоб не іхав…»
Знов Семен став уговорювати Рисю, що Джурови не можна не іхати, що ще лучше, колі він поіде, тогді ще краще вона засвідчиться, чи справді вона ёго а він її любить. Заспокоівши сестру, Жук пішов у поле. Ёму хотілось освіжиться! Така несподівана річ, слёзи сестри, котру він дуже любив, зробили й на ёго великий вплив, підняли и у ёго цілий рій думок! Він любив Джура яко товариша, поважав ёго, але при думці – щоб Джур став ему шваґром, – у ёго на серці становилось не зовсім добре! Чим Джур не вдоволяв ёго для шваґра? про се Жук не допитався сам у себе, але коли-б залежало од ёго одного, він би не згодився на замужя Рисі з Джуром!.. Через се він и навертав и Джура и Рисю на ту гадку, що Рисі ще рано заміж! – «Нехай мине,» думав Жук, «рік, або два, тогді и видній буде: може я й помиляюсь, може Джур и справді стоіть Рисі!.. мені що в ёму!.. мені, аби вона була за ним щасливою… нехай же вона ёго краще розпізнає, а то, що вона покохала ёго – се не диво! молода дівчина!.. дитина.»
За обідом и Рися и Джур більш мовчали, говорив за всіх Жук з матерю більш про хозяйство, та про роботи. А Соня пильно придивлялась и до Рисі и до Джура и до Семена.
У вечері, як тілько після чаю стара Жучиха встала, щоб ити у свою кімнату на розмову з приказчиком про хозяйскі речи, Джур запитав її, чи не дозволить вона зайти до неі и ёму поговорити про дуже важне діло.
– «Заходьте, заходьте!» сказала Жучиха; «я не забавлюсь довго з приказчиком.» Вона знала вже, про яке «важне діло» Джур хоче говорити з нею: Семен вже проблаговістив ій усе, що сам знав.
Годину згодя Джур сидів вже з Жучихою и мучився, не знаючи з якого боку почать річ про своє «діло.»
– «Дякую вам, Олено Василівно!» говорив Джур, «за ваші хліб-сіль и ласки…»
– «Ні за що,» одповіла Жучиха. «Спаси-Біг и вам, що завернули до нас… Вибачте, коли скучали; звістно на хуторі не великі веселости.»
– «Мені нігде не було ще так весело, як у вас.»
– «Дякую вам за добре слово!.. Поідете – не осудіть нас… може чи й доведеться вже бачитись…»
– «От – добра хвилина звернуть на своє діло,» подумав Джур и сказав:
– «Се од вас залежить, Олено Василівно!»
– «Як од мене?» спитала Жучиха и стала пильнійш придивляться до чулка, котрий плела.
– «Так! коли ви захочете – я вернусь до вас… а не захочете…»
– «Я вас не розумію,» сказала Жучиха и пучки її стали швидче перебирать прутки.
– «Е, скажу од разу просто,» подумав Джур и, вставши, промовив:
«Олено Василівно! я люблю вашу дочку Рисю!.. вона любить мене… благословіть нас…»
Жучиха положила чулок на стіл.
– «Спаси-Біг вам,» сказала вона. «Але Рися у мене ще дитина… куди ій заміж!..»
– «Весілє можно одложить… ви тілько не одмовте мені!.. благословіть нас, нехай ми будемо заручені… зробіть нас щасливими…» Джур припав губами до Жучишиноі руки.
– «Щастє не од людей, а од Бога,» одповіла Жучиха. «На все Ёго свята воля!.. Коли Рисіна доля – бути вашою, так сего не минеш… Я не одмовляю вам, а на заручини тепер не згоджаюсь… Кажу вам, що Рися дитина… треба підождать…»
– «Ми будемо ждати, покіль ви скажете… тілько благословіть нас тепер!..»
– «И сего не можна!.. се все одно, заручини будуть… А на що тепер вам заручаться? Хиба незарученим не можна ждать!.. Ось послухайте мене! сідайте!» Джур сів. Жучиха заговорила так: «И ви и Рися люде молоді… діти… Вам здається, що коли ви тепер кохаєте одно другого, так вже й на віки кохати мете… а про те й не вважаєте, що перше коханє не буває довговічним… серцю на закажеш…. Отже ні ви ні Рися не можете дать заруки за своє коханє… Ви поідете між людей, може зустрінете иншу кращу и покохаєте її… и про Рисю скажу, що й я за неі не зарікаюсь… Кажу-ж вам: перше коханє чисте, горяче, святе, бурливе, ні в чім воно не знає перепони… але вважайте й на те, що що горить дуже, те швидко й згорить…»
– «Так як же?» спитав Джур.
– «По моёму от-як: не треба ні яких заручин – ідьте собі, куди вам треба… Я вам не одмовляю… підождіть років зо два: коли за сей час не забудете Рисі, коли кохати мете її, а вона вас, тогді – благослови вас Господи й під вінець» – Жучиха піднесла хустку до очей а Джур схилив голову й замислився: обоє мовчали.
– «Воля ваша и божа,» заговорив згодя Джур… «нехай и так!» и став ціловать руки Жучихи.
– «Я вирекла своє слово… але не подумайте, що я приневолювати му свою дитину! Оборони мене од сего Господи!.. я даю дітям волю… не мені жить а ім; одначе думаю, що й Рися буде однієі гадки зо мною… Я звелю позвать її и спитаємо у неі.»
Прийшла Рися; лице її було бліде, а очи блищали; несміливо вона підійшла до матери, наче в чому провиноватилась… и несміливим, тихим голосом спитала:
– «На що мене звали, матусю?»
Жучиха ніжно глянула на дочку, ласкава усмішка мигнула на її губах и вона спокійно з ласкою сказала:
– «Рисю! пан Джур сватає тебе! як ти про се думаєш?»
Рися впала на груди до матери, обняла свою неню и крізь слёзи одповіла: «Матусю! я люблю ёго!.. але про сватанє я не мислила ще….»
– «Чого-ж ти плачеш? годі! годі! перестань, доню!.. заспокойся, помисли и скажи!..» Рися не одводила свого лиця од неньчиних грудей и не випускала з своіх рук материноі шиі. А стара
