Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
Становий сховав гроші й папери и закурив папироску.
– «Скучно тепер на хуторі… Осінь… грязько…» заговорив становий.
«Ми не скучаємо,» одповів Жук.
– «Хиба у гості часто іздите?»
«Ні! більш дома! та й ні куди іздить.»
– «Де вам нікуди! кругом вас сусіди: он Хмара, Ракович, Коломієць; знов недавно переіхав сюди Віренко, чоловік звісний… та ви-ж ёго знаєте… ви, здається, були у ёго?»
«Був!»
– «Ну, от вам! хиба мало сусід… Я отеє зараз од Хмари, чув у ёго, що ви якусь кассу у Куликах завели?»
«Не якусь, а позичкову, и не завів ще, а думаю завести,» одповів трохи з серцем Жук…
– «А Хмара казав, що вже завели.»
«Бреше ваш Хмара.»
– «Казав, що й громаду ви збирали у себе…»
«Збирав, тілько не громаду, а чоловік кілька…»
«Еге!.. бачте! а він каже: усю громаду, я й думаю, що як же се так, що я про се нічого не чув… знов Хмара бідкується, що сю кассу ви завели на те, щоб поставить супротив ёго народ, перебить у ёго робітників…»
Жук не видержав – й подивившись на станового спитав: «Се ви у мене вивідуєте?.. чули, що дзвонять, та не знаєте де! Ви-б просто так и сказали, що вам яко урядовому аґенту «треба знать усе, що діється у вас у стані», та и розпитали-б мене про кассу, я б вам и росказав усе, без Хмариних побрехенёк…»
Становий почервонів, став заикатись и божиться, що він и на умі собі не мав розізнавать про кассу, а тілько так спитав, до слова… Жуку стало гидко слухать брехню, він взяв швидче папироску и запалив її.
– «Паничу! до вас громада з Куликів прийшла,» сказав Иван Жуку, війшовши в кабінет.
Жук зирнув в вікно. На дворі стояло чимало народу… Становий став прощаться.
«Ні!» сказав ёму Жук, «од обіду я вас не пущу, особливо тепер. Я дуже радію, що громадяне прийшли при вас: ви послухаєте нашу розмову, знати мете, яку кассу ми заводимо… Ось ходімо до громади.»
Становий замислився, одначе не було що казать, мусів послухать Жука. З громади вийшов наперед чоловік літ під 50, з сивими вусами: се був куликівский козак, Павло Замковий.
«Що скажете, люде добрі?» спитав Жук.
– «Усе добре, паничу!» одповіла громада.
«Добре, як добре! говоріть.»
– «Були ми з вашою бумагою у посередника, читав він її.»
«Що ж?» питав Жук.
– «Та нічого-ж!» одповів Павло. «Сказав, що кассу можна заводити, що за се нічого не буде… тілько, каже, треба писать в ґубернію.»
«А вже ж треба… Я ж вам й тогді се говорив… та ще не в ґубернію, а аж до міністра.»
– «Еге ж, еге!.. так отсе ми вже усі гуртом до вас: давайте радиться, та кінчать діло.»
У Жука од радощів аж серце тёхнуло, аж очи заблищали.
«Давайте! давайте! будемо кінчать,» говорив він.
– «Роскажіть же паничу нам ще раз, як воно буде, щоб ми гаразд второпали.»
Жук знов виложив своі думки про кассу. Загула знов громада, знов стали править, хто куди! Вже стало вечеріть, як Жук виніс з хати давно заготовлений проєкт устави кассовоі и сказав, що хто пристає до касси – повиннен підписаться.
– «Цур ёму! Ще й підписуваться! чи не можна б не підписувавшись? Та у нас и письменного нема!.. хто за нас підпише?»
– «Я підпишу» озвався становий. «Давайте руки!»
Громадяне подались трохи позад.
«Ну-те ж! давайте руки!» говорив Жук.
– «Давайте братці! хто первий?» сказав Замковий и оглянув громаду.
– «Хто ж первий? ти! ти давай, а ми за тобою.»
– «А може нехай хто другий, може ти Степане, даси попереду?»
– «Ні! я не хочу!.. нехай дає Митрохван.»
– «Чого Митрохван?.. хиба без мене нікому…»
– «Ну коли не ти, так нехай Тарас дає, де він? де ти Ховань! давай руку!»
– «Еге ж, як раз!» озвався Ховань «давай ти, а я за тобою.»
– «Ні! я перший не дам; нехай другі дають! Он Опанас стоіть попереду, нехай він и дає… Давай діду руку… чуєш?»
– «Не оглух ще, чую,» одповів Опанас… «Вже комусь, та треба давать… Чи мені, так и мені і.. а може поміряємось… Ось слухай, Павло! ке сюди твій ціпок, у тебе довший од мого: давайте, хлопці, міряться; чия буде зверху, тому й давать руку первому.»
– «Ну-те, годі дуріть! що се вигадали! коли давать, так усім разом давать.»
– «Еге! еге! отак лучше!.. щоб не було ні першого ні останнєго!» загула громада и разом кілька рук простяглось до руки станового.
«Ну! дай же Боже час добрий!» сказав Жук.
– «Дай Боже!» одповіла громада; «тепер би, паничу, треба могорича.»
«За що?» спитав Жук.
– «За отсю кассу.»
«От – тобі й на! ще й касси нема, а він вже й могорича пить…»
– «Вже як хочте паничу! а треба по чарці! ми з роду не виходили з вашоі господи без чарки.» Винесли сулію и випили по чарці.
VIII
Жук землі не чув під собою, радіючи своій вдачі! В голові ёго виріс вже цілий плян тієі користи, яку зробить громаді позичкова касса, и які тілько мрїї не навертались у ёго в думках! Жид втікав з Куликів, не маючи більш ніякого пожитку! Куличане на бариші з касси купують гуртом сіль, дёготь, товар шевский! за місто карбованця за пуд соли платять коповика!.. трохи-по-троху касса розробляється, Куличане поправляються, заводять школу; одно слово: в голові Жука виросла на місті розъєдинених Куличан невелико-численна, але міцна и зажиточна ассоцияция!..
Своіми радощами Жук поділився и з ненею и з сестрами и побіг з благовістом до Віренка.
– «Добрий почин,» говорив Віренко, «половина діла… дай Боже, щоб не задержали тілько, а швидче затвердили вашу кассу! тогді за вашим проводом, дивлячись на Куличан, може й наші Куцівці підіймуться!.. У вас кращий ґрунт: раз що козаки – народ менш загнаний, а друге й головнійше те, що вас Куличане знають з діда, з батька; я ж для Куцівців новий чоловік, не диво, що вони мені не вірять.»
«Коли-б тілько пішла добре касса, зараз приймусь за школу,» говорив Жук.
– «Школа школою, її можна завести й тепер, стоіть тілько узяться добре; а от єсть важнійше діло…» одмовив Віренко.
«Яке?» сполохнувся Жук.
– «Чи не звертали ви часом уваги на наше земство? чи не примітили, у яких воно руках? хто у нас гласними? хто в управі?.. А от-от нові вибори, треба обновить земство… треба іхать вам на вибори.»
«А ви
