Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський

и зимою скиглять сіроманці и реве вітер, и не чув би людей и дивився на іх тілько тогді, коли б сам того бажав… Отже Віренко поселився тут не ради спасеня душі, він поселився тут з семєю. Проблукавши по волі й по неволі літ десять по світу, сполосовавши Россию вдовж и впоперек од Білого до Чорного моря, од Висли до Волги, надивившись на людей и на іх житє, проковтнувши не одну мірку лиха, – він одкупився від циганских переіздів, одкупився дорогою ціною: молодими літами, жвавостю й здоровєм; и здобувши вірну ніжну дружину, за котру б оддав увесь світ, поселився він з нею и з трёма маленькими дітками у Смутнім Куті, як мовляв він сам, «доживать віку». Підтоптався він, спав з себе и не годився вже на жваву громадску працю; але серце ёго не зостарілось, воно молоділо від віри в кращу будущину народа… и сів Віренко в хуторі, бажаючи заспокоіться, пахать землю, доглядать своіх дітей и по волі взяться за деяку літературну працю.

Приятелів у Віренка було мало, а ворогів – доволі; бо Віренко не вмів ховать правди, різав він її кожному в вічи! не вмів він лукавновать думками, кривить душею: чоловік простий, без жодноі заздрости, чоловік з головою, справедливий, щирий… Таких людей у нас не люблять и вважають іх завсігди за неспокійних, невживчих… Та воно й правда! як же вживеться брехня з справедливостю, хитрость з щиростю!

Жук хоч и знав Віренка ще давно, коли він був дитиною, а Віренко молодшим паробком, – але знав він ёго тілько з виду. Тепер він пізнав Віренкову душу, серце, освіту и розвій и полюбив Віренка. Віренко не вважав на те, що він далеко старійший від Жука, більш знає житє и людей, більш має житєвого досвіду! Ні, він ніколи, ні разу ні в чому не нагадав про се Жуку, а держався з ім як з ровесником, як з рівнею и на помилки Жука вказував так скусно, що Жуку здавалось, наче він сам зрозумів свою помилку. Одно слово: Віренко, не дававши ні якоі пощади людям заносливим, більш усего оберегав самолюбє у людей прямих, чесних и простих.

«Правдиве самолюбє, правдиве самоповажанє,» говорив Віренко, «така святиня у чоловіка, котроі не слід ображать: без самолюбія, без самоповажаня – чоловік все одно, що старий жіночий стоптаний черевик.»

Жук й Віренко здружились и стали частенько іздить один до другого. Раз Жук завів з Віренком розмову про своє любиме бажанє: завести позичкову касу.

– «Діло добре,» сказав Віренко, «та тілько піде воно вірно и стане міцно лиш тогді, коли ёго заложить на основі ассоцияциі, коли до ёго прилучиться сільска громада.»

«Так, так!» одповів Жук; «я инак и не мізкую! бо коли я сам від себе заведу кассу, з сёго громаді невелика користь буде… Треба так діло ставить, щоб ёго вела сама громада, щоб громада зрозуміла усю користь від касси.»

– «Отсе й трудно!» сказав Віренко. «Нема спору, що громадяне підуть до касси за позичкою, але самі, яко члени, до касси ледве чи прилучаться; бо між нашими сільскими людьми, хоча й живе поговірка «що в гурті каша істся,» але ж справжнёго гуртового духу нема!.. Спаси-Біг жидам та становим: вони з панами вигнали сей дух и розъєдинили наших громадян.»

«Мені здається, ви помиляєтесь,» одповів Жук. «Хиба наші «толоки» не гуртова праця?»

– «Праця гуртова, але не для гурту а для одного чоловіка. Ось послухайте, я роскажу вам, як я пробовав завести ассоцияцию на селі. Отут верстов зо чотири од мого хутора єсть невеличке село Куцівка – на половину воно з «казенних» крестян, на половину з «временно-обязаних». У Куцівці нема ніякого млина и іздять Куцівці за 8 верст у млин, аж у Маряновку. У мене в хуторі теж святе: нема млина, усюди ліс; де не настав млин – не молоти ме він; а Куцівці мають у себе дуже вдачне для млина місце. От поіхав я у Куцівку в неділю: біля шинку, як водиться, зібралась громада. Став я ім говорить, щоб спорудить громадский вітряк. Я, кажу, дам дерево, зелізо и камінє, а у вас своі майстри єсть, от и нехай вони поставлять у вас на могилі вітряк. Єсть у вас и чоловік такий, що колись мірошниковав у Маряновці: візьмемо ёго у мірошники, нехай він меле и мені и вам даром: а те млинове, що брати мемо з других хуторян, продамо и з тих грошей заплатимо мірошникові, а що зостанеться, будем складувать на всякий злучай, або куповати мемо гуртом сіль, деготь, ремінь? Слухали, слухали мене Куцівці и стали на тому, що «треба подумать». Через тиждень приходять до мене. – «А що,» питаю, «надумались?» – «Надумались, пане!» – «Що-ж?» – «Та що, не приходиться так!.. чудно якось, що млин не мати ме хозяіна, и знов чудно, щоб и грошей не ділить… Ми придумали ось як: беріть собі оту нашу гору и ставте собі млин, а за землю молоти мете нам даром.» Довго я бився з ними, нічого не вийшло! Хотів, щоб продали мені під млин землю, и на те не згодились. От я, щоб вивідать у іх ума, підослав шинкаря жида купить землю… Ну жидові згодились продати землю за три відра горілки, а мені говорили, що ні за що тієі землі не продадуть, бо може колись самі зберуться поставить вітряк… Не треба вам казать, що я не взяв через жидівскі руки землі; ставити му у себе топчак; але-ж подумайте, як то трудно нашому братові заподіять яке будь діло з селянами! Не вірять вони нам, а до того й засліплені темнотою, так що й самі своєі користи не зрозуміють, ім завсігди здається, що пан хоче обдурить іх. Жид піддержує між ними недовірє до панів…»

«Що-ж! не можна іх и виноватить за се!.. недовірє – плод исторїї.»

– «Я й не виновачу іх… я кажу тілько про те, як довго ще треба ждать того часу, коли селяне стануть вважать и нас за людей и вірити муть нам більш ніж жидам.»

Така річ Віренка запалила Жука. Не довго думавши, став він побиваться, щоб завести позичкову кассу. Порадився з матерю; мати згодилась з думкою Жука; хоча трохи и покивала головою, одначе не заборонила синові узять тисячу карбованців, щоб заложить кассу.

Раз в неділю після служби Жук завізвав до себе пан-отця и чоловік двайцять розумнійших громадян з Куликівки и став ім