Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
Джур вибіг в сад и догнав Рисю. Рися йшла задумавшись.
– «Добрий день!» сказав Джур.
Рися здрігнула. Голос Джура наче електрична искра пробіг по її жилах.
– «Добрий день!» одповіла вона.
– «Що се ви так рано вийшли на прогульку? спитав Джур.
– «Так! я давно вже встала… не гарно спалось… а ви давно встали?»
– «Я вже вложився…»
Обоє замовкли… Джур подивив ся на Рисю: очи її здались ёму вохкими: от-от викотяться з іх слёзи.
– «Орино Йвановна!» сказав Джур, «скажіть мені правду: ви плакали?»
– «Ні!»
– «Чого ж ви такі смутні?»
– «Я?.. ні, я не смутна… я так собі… а може й… у кожного є своя печаль… єсть вона и в мене…»
– «У вас? печаль!. у ваші літа!»
Рися глянула на Джура…
– Скажіть мені, Орино Йвановно! яка у вас печаль? чого вона? може я поможу вам?» Джур взяв Рисю за руку и стиснув. Рися не однимала своєі руки…
– «Скажіть!» допитувався Джур дивлячись в вічи Рисі.
– «Не поможете… не схочете…»
– «Я не схочу! я!.. Рисю! хиба ви не примічаєте, що я… я люблю вас!.. Рисю, мила моя Рисю! чи любите ви мене?»
Рися нічого не одповідала, тілько поблідла и затрусилась наче в пропасниці…
– «Що ж, Рисю! ви мовчите? ви не любите мене?»
– «Ні!.. я люблю вас…» єле чутно промовила Рися…
Джур нагнувся и поціловав її.
– «Ви завтра поідете?» тихенько спитала Рися.
– «Завтра!» одповів Джур. У Рисі полились слёзи.
– «Пустіть мене!» сказала вона однимаючи руку… «пустіть! идіть собі в кімнату… я піду в ліс… не йдіть за мною… не хочу…» и вона швидко пішла на перед. Джур стояв увесь в огни, голова горіла, серце билось, він сам був не свій!..
«Антоне! Антоне! де ти?» гукав Семен. «Йди чаю пить.» – Але Джур не чув нічого! перед ним стояв образ Рисі, в ушах ёго чулись слова її «ви завтра ідете…» він задихався!..
«Антоне!» скрикнув підходячи до ёго Семен. «Ти глухим став, чи що? – кричу, кричу, зову тебе, а ти стоіш наче вкопаний й не чуєш.»
Джур подивився на Семена.
«Та що се з тобою Антоне! чого ти такий червоний?»
– «Що зо мною?» одповів Джур… «3о мною те… що я… я люблю твою сестру Рисю!»
Жук ні з роду не сподівався такоі одповіди, не знав що й сказать и мовчав.
– «Чогож ти мовчиш, Семене! хиба не чув, що я сказав?» «Чув, та щож мені казать?»
– «Що казать!.. Боже мій! и ти не знаєш, що казать!.. та ти порадив би мені, що діяти! говори швидче, говори.»
Джур взяв Семена за руки и стиснув іх з усієі сили.
«Ай!» крикнув Семен, «постій! не дави так боляче! та що се ти, Антоне!.. як же се так!.. ти спочинь! дивись, як од тебе палить жаром. Ходім у хату!»
– «Ні, в хаті душно… не піду… ти мені кажи, що діяти?»
«Та що-ж я тобі скажу? Рися знає, що ти любиш її?»
– «Знає.»
«Що ж вона?»
– «И вона мене любить.»
«От – як! гм!.. ну се ваше діло, я тут нічого…»
– «Бач! нічого!.. я у ёго поради прошу, а він «нічого»… геть! йди собі!..»
«Чуєш, Антоне! ти справді тепер не при собі… Ходім у хату та спочинь, а послі порадимось.»
– «Тривай, я й тут спочину…»
Пройшло більш години: Джур и Жук сиділи мовчки… Як ось прийшов Иван и сказав:
– «Пані ждуть вас до чаю.»
«Зараз прийдемо. Ходім!» сказав Жук.
Джур мовчки встав и пішов; але прийшовши в дім, повернув у свою кімнату и просив принести ёму туди чаю. Матери Жук сказав, що Джур втомився пакуючись и хоче спочить, и взявши чай сам поніс ёго Джурови…
– «Ну, Семене! щож ти мені скажеш: піде Рися за мене, чи ні?» спитав Джур трохи згодя.
«Не знаю…»
– «А ти як думаєш?»
«Я?.. мені здається, коли вона тебе любить… тілько, що вона ще дитина… Сам ти знаєш, що її заміж ще дуже рано… нехай би ще погуляла…»
Джур підскочив. «Рано!.. се-б то вона мені не пара… так?» спитав Джур, глянувши грізно на Семена.
«Ні! не так!.. ти не горячись, осядься трохи… Ти лікар и лучше мене знаєш, що ранні браки шкодливі… Ти розмисли гарненько: коли ти кого любиш, так не захочеш зробить того нещасним… а хиба Рися буде щаслива, вийшовши заміж у такі дитинні літа?…»
– «Я й не кажу, щоб зараз вона виходила за мене… можно щось и підождать… але чи ти згодишся на наш брак?»
«Хиба я що?» одповів Семен… «я Рисі не батько… не мені з тобою жить, у неі своя воля є… Се як вона сама захоче та матуся…»
– «Чи вже ж матуся стане суперечити?» спитав Джур.
«И про се я не знаю; сам попитай у неі…»
А Рися тим часом зайшовши у ліс втирала дрібні слёзи. її душило те, що «він завтра поіде, ёго завтра вже не буде»: більш ні про що Рися й не думала! Ій и на гадку не прийшло, чи жениться він з нею, чи ні; ій хотілось тілько, щоб вона ёго бачила, чула ёго голос, говорила з ним, щоб він не іхав. – Виплакавшись Рися вернулась до дому, прийшла в свою кімнату, замкнула двері, вмилась; тогді одімкнула замок в дверях и сіла.
Несподівано для неі війшов Семен.
«Де ти Рисю була?» спитав він.
– «У лісі гуляла…» одповіла.
«И чаю не пила?»
– «Ні! я встала рано, напилась молока и пішла гулять.»
«Одна?»
– «Одна! хиба мені первина?»
«А Джура не бачила?»
– «Бачила в саду…»
«Що він тобі казав?»
– «На що се ти допитуєшся?»
«Я знаю, що він тобі казав…» сказав Семен и всміхнувся.
– «Коли знаєш, так на що питать!»
«Рисю! скажи прямо: ти любиш Джура?»
Рися зачервоніла, спустила у низ очи и тихенько промовила: «Еге!»
