Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський

– «Е, ні, матусю!» сказала Рися, силкуючись говорить, веселим голосом.

– «Ну, ходімо ж до чаю.»

Мабуть и справді Рися була дуже бліда, бо, як показалась вона у салі, усі разом спитали її: чи здорова вона? Джур попробовав у неі пульс и зробив таку ґримасу, яку уміють робить тілько лікарі в той час, як не знають, що сказать.

А Рися зачервоніла, вихопила швидче свою руку з Джуровоі руки и швидче сіла до столу, так щоб самовар закривав од неі Джура.

– «Пульс у вас ненормальний! у вас невеличкий жар,» сказав Джур.

– «Байдуже!» одповіла Рися, «минеться.»

«Чи не пропасниця у неї?» – спитала Жучиха Джура.

– «Не похоже,» одповів той.

– «Кажу ж вам, матусю, що я не виспалась, того й бліда.»

– «Може й справді од того,» сказав Джур. «И я сю ніч негарно спав. – Устав ще сонце не сходило, пішов, викупав ся и набрів на вельми печальну сцену, та отсе й думаю позвать усіх вас, панове, на запомогу мені, а особливо панночок; чи поможете?»

– «Що там таке? говоріть!» сказали в один голос и Семен и ёго сестри.

– «Викупавшись, бачте, забажалось мені курить,» став говорить Джур. «Хвать до кишені, сірників нема. Заходжу я в першу хату по дорозі, щоб добуть огню. Входжу, дивлюсь: в хаті нікого й нічого нема. 'Здорові були!' гукнув я, думаючи: чи нема кого на печи. И не помилився! 'Доброго здоровля!.. а хто там такий, чого треба?' озвався жіночий голос з печи. – 'Чи нема,' кажу, 'у вас огню? дайте, будьте ласкаві!' – 'Де у мене той огонь узявся! у мене й хата пятий день не топлена,' одказано мені з печи. – 'Може кресало у вас є?' питаю. – 'Кресало є, ось осьде на комині, коди треба, возьміть, викрешіть собі; та хиба самі сюди злізьте й возьміть, бо я не здужаю.' Я зліз на припечок. Дивлюсь: лежить на печи стара баба и стогне. 'Що се ви, бабусю, нездужаєте? що у вас болить?' – 'Ох, не питайте! бодай би ёго й не говорить!.. не вам кажучи, паничу чи пане… не знаю, як вас величать!.. виразка у мене на нозі… Тіпала я коноплі, та якось койстрицею й сколола пятку, а вона й прикинулась; та отсе, не вам кажучи, и болить и болить, и гниє и гниє!.. Ох-ох-ох!..' – 'Давно-ж се сталося у вас?' – 'Давненько вже! шостий тиждень минає!.. Мабуть Господь та свята Пятнонька покарали мене за те, що в десяту пятницю не пішла до церкви.' – 'А покажіть мені вашу ногу!' – 'На що вам воно здалось! там таке діється, що крий Боже!.. дике мясо поросло.' – 'Покажіть, бабусю; я лікар, може запоможу чим.' – 'Ой, де вже вам! один Бог запоможе мені, як простянусь на лаві! Шкода, пане, й не дивіться.' – То сяк, то так ублагав я бабу, щоб показала ногу. Як розвязала вона товсту ганчірку обмотану округ ноги, так засмерділо з рани, що й сказать бридко!.. Подивився я: батю мій!.. На пяті рана в голубине яйце!.. загнилась, не промита, гній аж тече… Питаю баби: чи не гоіла чим? – 'Гоіла,' каже, 'засипала перепаленим галуном, та не помогло! Я й покинула! Нехай, кажу, що Бог дасть! на все воля Божа! все одно, мені вже й так не довго на сім світі жить!' – Спитав я у неі теплоі води, щоб промить рану. – 'Нема', каже, 'теплоі, а ось у горщику біля мене стоіть та, що я пю.' – 'Хто вас доглядає?' питаю. – 'Хто-ж мене буде доглядати, кроме Бога та святих угодників! Нікому! я стара людина, удова, єсть у мене дочка, зросла вже дівка, так вона жне у Батурині за сніп и усе літо там… Не можна!.. землі у нас своєі нема, а треба на зиму припасти хліба, а то з голоду попухнемо… От вона й жне. У неділю, або в свято, навідається до мене, спече мені хлібець, зварить страви, принесе води, та й знов піде до хозяіна, а я тут одна… З сусіднёі хати, спаси-Біг! дівчинка забігає до мене що-ранку; подасть мені свіжоі водиці, та й піде… от и догляд увесь и за те дякую Творця небесного.' – Я взяв промив бабі ногу, роздивив рану и отсе зараз піду до неі, щоб припекти пекельним камнем… Але сего мало! треба що-дня двичі або тричі промивать, треба чисту перевязь, а не ганчірку; треба, кроме того, доброі страви!.. так от давайте гуртом гоіть!»

– «Давайте! давайте!» скрикнула Соня; «я знаю, яка се удова: се Ольга Сакуниха; то-то її давно не видно, а то було вона нам приносить коли не гриби, так ягоди!»

– «Дивно мені,» сказала Жучиха, «що вона занедужавши не послала до мене своєі дочки…»

– «Ніколи все, а може й не посміла,» сказала Соня. «Одначе нічого терять часу, ходім зараз до неі.»

– «Тепер нема чого ходить до неі нам усім, я один піду,» сказав Джур, «а ви однесіть ій чого попоісти.»

«Я піду з тобою,» озвався Жук; «бо не знаю, де ся удова живе. Та мені здається, найкраще буде, коли ми заберемо її до себе у двір и тут станемо гоіть.»

– «Справді так! у нас же против кухні пуста хата стоіть; добре отсе ти, синку, нагадав; та чи схоче вона перейти до нас?» додала Жучиха.

«Спитаємо!.. ходім!» сказав Жук.

– «Зараз,» одповів Джур, «тілько возьму лапісу.»

Зробивши що слід біля рани, Джур сказав до недужоі: «Ваша рана, бабусю, не так-то швидко загоіться, а доглядать вас як слід нікому, може-б ви перебрались у больницю у город? пані Жучиха дала б коней одвезти вас.»

– «Ох! спаси Господи паню Жучиху и пошли и ій и її дітям, чого вона бажає, а в больницю я не поіду…»

– «Чому? там швидче видужаєте.»

– «Кажіть, добродію, швидче помру! Хиба я не знаю, не чула про больниці! Ні! ні! ні за що не хочу! лежати му дома, що Бог дасть! Вже хоч й вмру, так у своій хаті, у своім селі, а не на чужині…»

«Ну, коли так,» озвав ся Жук, «то я перевезу тебе, бабо, до себе у двір; там у нас єсть зайва хата, там ми гуртом будемо доглядати тебе.»

Баба подякувала и сказала: «Ні, не хочу, не приходиться.»

«Чому?» спитав Жук.

– «Люде сміяти муться; скажуть: покинула свою хату, та пішла в старці, лизать панскі тарілки; ні, не хочу!.. Дасть Бог, я й дома одужаю; мені