Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Ось-ось! єсть! знайшла,» сказала Рися, сіла и опустила своі очи на стіл: а на лиці у неі показався якийсь незвичайний румянець… Обоє мовчали и мовчки переставляли шахи з однієі ходи на другу… У салі почувся аккорд и Жук заспівав: «Колиб мені крила, крила соколині.»
– «Ви знов програли,» сказала Рися Джурові: але сказала вже не радіючи, як перше; наче нова виграна зовсім не втішала її; сказала якось ліниво, наче по приказу, наче тілько для того, щоб щось сказать. В голосі її чутно було якусь замисливість, мов вона зовсім не про шахи мислила, мов у неі у мислях витало щось инче, чого вона або не хотіла, або не вміла, а може й не посміла виразити.
– «Програв!» одповів Джур и глянув на Рисю, силкуючись піймать її погляд.
– «Може ще раз заграємо?» спитав Джур.
– «Ні! не хочу, годі!» одповіда Рися, бистро схопилась зі свого місця и бистро пішла у свою хату. Зачинивши за собою двері, Рися налила повну миску холодноі води й стала вмиваться; алеж жар не то що не спадав з лиця, а навіть становився ще більшим; серце у Рисі застукало у грудях так якось чудно, так невидко, як ніколи у неі не стукало!.. Инстинктивно Рися приложила руку до серця, ніби сподівалась, що придержить ёго, не дасть ёму так биться. – «Боже мій! що отсе діється зо мною!» подумала Рися. «Ляжу, полежу трошки; може перейде.» И лягла вона в постіль… Не помогло. – «Ні, тут ще жарчій! одчиню вікно!» Рися одчинила вікно, сіла біля ёго и задивилась на дощ, на бульбашки в калюжах. – Дивилась вона, але здається нічого не бачила, вона все силковалась розібрать, що діється з нею? то ій здавалось, що у неі голова горяча, що вся кров кинулась у голову, и вона обома руками хваталась за виски; то в грудях щось давило; то ніби усю її кидало в жар….
– «Чи не позвать би матусю? чи не порадиться-б з нею?» думала Рися; «або може з Джуром?.. він же лікар?.. Ні! ні! не треба! я здорова, зовсім здорова!» И вона вставала, йшла до дверей, щоб пійти у салю; але ій знов здавалось, що голова у неі горить, що в очах якось мутно, и вона знов верталась, сідала біля вікна и знов дивилась на хмари, на дощ, на бульбашки…
Прийшли звать до вечери, Рися не пішла, сказавши, що істи вона не хоче и що в неі голова болить.
Прийшовши спать, Соня застала Рисю біля вікна, «Ти не здужаєш, Рисю?» спитала Соня.
– «Ні, я здорова, голова трохи болить.»
– «Чом же ти не ляжеш? та ще й сидиш біля одчиненого вікна, а на дворі сиро, дощ.»
– «Дарма! я не боюсь… свіже повітрє освіжає голову… Подивись, Соню, яка славна картина: я поставила на тім вікні лямпу, од неі як раз одсвічує на калюжу и видно, як бульбашки грають.» Рися сподівалась сими словами одвести річ од себе и звернуть сестрині уваги на природу.
– «Може й гарна картина, одповіла Соня, та час вже спати, очи злипаються. Будемо ложиться.»
Довго Рисі не спалось, довго вона переверталась з одного боку на другий, довго у неі горіло лице, довго стукало серце: але натура взяла своє, сон изнеміг її и перед світом вона заснула.
И снився тієі ночи чудний сон Рисі! Приснилось ій, ніби вона ходить в якімсь зеленім лузі, усіяному квітками, а на тих квітках цілі роі бджіл, метеликів, а зверху, над її головою, літають три голуби. Звідкіль не взявся шуліка и кинувся на голубів; голуби од ёго, та прожогом до Рисі и сіли до неі на плечи… Як ось знов несподівано з-за осоки вийшов стрілець и йде прямо до Рисі, вона звернула в бік; він прицілився на неі, вона скрикнула, впала на землю й прокинулась… Чи звела очи чи ні, знов сниться, що вона живе у якімсь великім городі; у хорошому прехорошому будинку; в тім будинку паркети, бронза, роскішна мебель, тропічні квітки и рослини. Знає Рися, що усе те добро її власність, але її якось верне од тієі роскоши; бронза якось давить ій груди, квітки и рослини стягують її душу; тяжко ій! той світлий будинок здається ій тюрмою; рветься вона з ёго!.. от-от би полетіла вона у свою любу, у свою веселу Жуківку, та ба! до яких дверей не кинеться – не можна вийти; усі двері – позамикані!.. Кинулась би з вікна на улицю – високо, страшно, щоб не вбиться. Стала вона кричать, стукать у двері, у вікна!.. Задзвенів у дверях ключ и війшов Джур, а за ним тиск Жидів. Стала Рися просить Джура, щоб він її ослобонив, визволив з тієі неволі, а Джур всміхається, та велить Жидам висипать з торбинок золото. Рися кинулась до дверей, Джур за нею, піймав її, уняв на руки и знов вніс її в будинок и знов замкнув двері, знов осталась вона самотою… Не стерпіла вона більш: одчинила вікно и вискочила на улицю. Падаючи вона вдарилась об камінь и дуже забилась головою!.. кров побігла цівкою… Рися проснулась… голова у неі боліла – Соня ще спала. Рися тихесенько встала, одяглась и вийшла у сад. Після учорашнёго дощу в саду було ще мокро, гулять не можна було: Рися сіла на ґанку и замислилась. Хто її зна, про що вона мислила, тілько груди її примітно колихались наче хвиля и часом вилітало з іх довге – важке зітханє. Довго так сиділа Рися и просиділа-б може цілий день, як ось вийшла на ґанок Жучиха й поздоровившись з Рисею спитала її:
– «Що се, серденько, з тобою? чого се ти так рано піднялась?.. Та яка бліда, лице наче не твоє!.. Господи! ти мабуть не здужаєш, Рисю!»
– «Ні, матусю! ні, серденько! Не турбуйтесь, я здорова, трохи голова боліла, погано спала и снилось таке невідь що…»
– «Що ж тобі снилося?»
Рися росказала матери свій сон.
– «Куди ніч – туди й сон!» одповіла стара. «Мало що иногді приверзеться. Не все те переймать, що на воді пливе… Цур ёму!.. Не гарно, що ти у ранці в сиру годину сидиш на дворі,
