Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Вони й говорять, що треба, и треба…» задзвеніла з жаром Рися.
– «А. кілько іх говорить?»
– «Повинно, що не одна.»
– «Коди іх багацько, коли ім справді треба університета, нехай зложуться, зберуть гроші й заведуть…»
Рися не втерпіла, скочила з свого місця и строго спитала Джура: «ви шуткуєте, чи правду говорите?»
– «Чисту правду… та, здається, ви сердитесь, Орино Йвановно!»
– «Не можно й не сердиться, коди чуєш, як розумний чоловік, чоловік освічений, чоловік котрий видає з себе ліберала, стане верзти отаке, як ви…»
– «Еге!.. годі! годі! бачте, ви починаєте вже лаять мене…» перебив Рисю Джур. Ёму бажалось, як кажуть, вивідать у неі ума и не хтів, щоб вона сердилась на ёго; а найбільш не хотів він, щоб Рися вважала ёго за консерватора.
– «Лаяться я й не думаю,» одповіла Рися, «а справді чудно якось слухать те, що ви говорили!.. Я вам: «отче наш», а ви мені «од лукавого.» Хиба таки ви справді щиро говорили?… Хибаж таки ваші університети заведені на приватні, на зібрані гроші? хиба вони орудуються коштом приватним, а не государственним? Отсе вам раз! а друге ось що: як по вашому зробить тогді, коли вчиться в університеті показалася хіть у таких тілько дівчат, котрі убогі, не мають спроміжности; з чого ж вони зберуть таку велику сумму, якоі треба на те, щоб завести університет?»
– «Нехай дають, хто що може!»
– «Але кому вони давати муть? хто від них приймати ме? Чудно, тай годі!.. Та я й не вірю, щоб ви такі неподібні речи вели од щирого серця… се ви туман пускаєте, дражните мене.»
– «Ні!» сказав Джур: «та тривайте, ще ось що: я почав з того, що хто піде в той університет?.. питаю вас: ви пішли б?»
– «Отак ви и всі!.. гукаєте про-Біг: «давайте нам університет!» – а нехай завтра дадуть вам ёго – то й стояти муть порожними авдиториі: бо одна скаже: я й рада б, так спроміжности не маю; друга заговорить, що вона не приготовлена; трейтя…»
– «Годі! годі!» перебила Джура Рися. «Знаю, що дальше: «пята, шоста, сема и т. д.» Так ви усі еманципатори… у вас одна річ, «роля женщини призначена ій самим її полом…»
«Постійте! пустіть и моє слово до гурту,» озвався Жук, стоячи на порозі и вслухавшись в спір сестри з Джуром. «На ниві житя справді роля женщини обведена самою природою; єсть такі справи, до котрих женщина не може належати по своій фізичній природі, на пр. солдатчина; але ж и з сего не виходить того, щоб женщина мусіла потребовать меньшоі освіти ніж мужчина! Чому женщина не може бути лікарем, учителем, судею, профессором и т. д.? Мені здається, що самий пол приневолює до того, щоб женщина була просвічена не менш як й мужчина, бо женщини перша природна роля – єсть роля матери; значить – роля найважнійша в громадянскому житьі: роля воспитальниці!.. які будуть неньки, такі й діти… Я стою за те, що у чоловічестві усе лихо залежало, залежить й залежати ме ще довго од женскоі темноти!. Яким духом напоєна мати, таким вона напоіть и своіх дітей…»
– «Одначе наші нені,» вмішався Джур, «були напоєні духом крепацтва, неволі, а не напоіли нас тим духом…»
«Бо прийшов свій час, прийшла своя година, прийшла смерть крепацтва; але скілько-ж віків народ терпів неволю, скілько віків чекали ми сего часу!.. Отже коли-б женщини, коли-б матери були освічені, напоєні духом волі, не проходили-б цілі столітя, покіль знеслось рабство!.. Рабині родять рабів! се така аксіома як и те, що на вербі не ростуть грушки…»
– «Чом же сієі аксіоми не засвоіли собі женщини?» спитав Джур.
«Гм! чому не засвоіли… Сидячи з звязаними ногами не побіжиш! Сидячи у духовній тюрмі – відкіль би вони освітились промінєм розвою и науки…»
– «Отже,» перебила Рися, «люде теперечки мізкують, щоб випустить нас из тюрми, а пан Джур каже, що не треба…»
– «Я сего не кажу: я кажу, що ще рано заводить університет, бо нікому буде у ёму вчиться…»
– «Рано хиба через те, що нікому буде вчить,» сказав Жук.
– «Як нікому? хиба у Києві, у Харкові, у Одессі нема профессорів?» спитав з дивовижею Джур.
«Як нема! єсть! але з тієі профессури, може, чи знайдеш и двох таких, котрі годились би профессоровати у женскому університеті. Наша профессура – се стара каліч, напоєна таким духом, котрий своєю вонею вбиває молоді орґанізми. Нове вино – треба лить в нові судини… В університеті молодіж повинна не тілько освічаться наукою, але й розвиваться духом… Головнійша підвалина університетскоі освіти дух… А ти скажи мені, Антоне! поправді: яким духом напоєні наші профессори? духом користи, еґоізму, бюрократизму…»
– «Не всі-ж, єсть між ними люде и з инчим духом,» одповів Джур.
«Один або два, – се не богато: а останні – загалом еґоісти, котрі давно кинули науку, давно ведуть своє профессорске діло аби як, формально, а головна річ – котра заложена на акциях, обліґациях, на легкій наживі без праці… Ну, коли таким духом наповать и освічать женщину в університеті, так лучше нехай вона буде не освічена…»
Усі отсі речи Соня слухала з другоі хати и не вмішувалась в спір. Останні слова Семена підвели и її, и вона вийшовши у ту кімнату, де спорились, спитала Жука:
– «Ну, Сеню! скажи-ж, чи не на одно ви обидва бєте: п. Джур говорить, що заводить женскі університети рано через те, що нікому в іх учиться; а ти кажеш, що рано іх заводити через те, що нікому в іх учить! виходить и по твоёму й по ёго одно: університетів не треба…»
«Не нетреба, – а рано! то не все одно,» сказав Жук.
– «Коли університет для нашоі освіти діло добре, так и не рано; бо що добре, те не буває рано,» вставила своє слово Рися.
И знов між мододіжю на сю-ж таки саму тему завязалась горяча спірка. Соня, котру Джур вважав яко холодну, не енерґічну, розжеврілась більш усіх. И довго довго вони спорили. Зі спору про освіту перейшли на спір, на яких основах повинна вестись дівоча просвіта: чи на космополітичних, як доказував Джур, чи на національних, як доказував Жук….
У вечері тогож дня Джур сів з Рисею грать у шахи. Погляд ёго більш літав над головою Рисі; на шахи він трохи що не зовсім не дивився и робив
