Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
Даремне Джур и Жук уговорювали бабу; баба стояла на своім: «не хочу.»
Тим часом Соня и Рися принесли бабі попоісти. Недужа з слізьми на очах дякувала іх.
Вернувшись до дому Рися підійшла до Джура и сказала;
– «Велике вам спаси-Біг за вашу запомогу бабі! навчіть мене, чим би я справді стала для неі користною, хоч на час її недугу?»
– «Носіть ій істи, доглядайте її, от и все; треба рану промивати, та се я сам робити му…»
– «Я не думала, що у вас таке добре серце… я…»
– «Що ви? ви вважали, що моє серце покрилось товстою корою?»
– «Ні!» одповіла Рися, засоромилась и швидче пішла у другу хату.
До самого обіда Рися не приходила в салю. За обідом вона більш мовчала, за те більш ніж перш вслухувалась в кожне слово Джура…
Смерклось! усі вийшли в сад: з-за густоі липовоі алеі випливав на небу місяць. Вечер був тихий, срібний, молодий! зорі наче всміхались, так як всміхається закохана дівчина до свого судженого.
«Тиха украинска ночь!
Прозрачно небо, звъзды блищуть,»
став декламовать Джур з Пушкина.
«Еге! вже й лікар ударився в поезию!.. Мабуть отакий вечер як сегодні добере й реалістів,» шутковав Жук.
– «Хиба у реалістів вже й серця нема, хиба для реалістів поезия terra incognita, чи що?» спитав Джур.
«Яко живі орґанізми – реалісти не можуть не мати серця, серця – фізичного, серця – просто як того шматка мяса, без котрого чоловік не живе; але серця для поезиі реалісти у себе не признають, и саму поезию вважають як щось не то що зайве, а навіть як щось шкодливе для народнёго розвою.»
– «Се хто тобі сказав?» спитав Джур трохи з серцем.
«Та все ж, таки, реалісти й сказали,» одповів Жук.
– «Може, але я сего не говорив и не скажу; бо навіть и з фізіолоґічного боку – поезия єсть вираз чувства, а чувство – вираз серця, ergo поезия єсть вираз живого чоловічого орґана. Не признавать поезиі – значить не признавать духовного житя серця…»
«Гм!» всміхнувся Жук – «признавать… Я знаю, що ви «признаєте» поезию, але чи вважаєте ви з неі яку користь?»
– «Реалісти, котрі не вважають з поезиі ні якоі користи, мусять бути людьми неосвіченими світом историі…»
Жук знов сказав: «гм!» и помовчавши трохи спитав Джура: «Чи признаєте ж ви, реалісти, користь з поезиі у наш час?»
– «Я признаю,» одповів Джур, «але не таку користь, яку поезия мала колись давнійше; бо…»
«Наш вік – вік грошей, вік еґоізму,» перебив ёго Жук.
– «Годі вам спориться,» сказала Соня; «справді вечер дуже чудовний. Ну-мо лучше гуртом співать, сама пісня якось проситься з душі» – и не діждавшись одповіди, Соня завела:
«Ой вийду я на шпилечок» —
«Се не гуртова,» перебив ій Жук, ануте разом:
«За Німан иду.»
И чотири срібні голоси покотились в срібнім повітрі… Скінчавши пісню, Рися сказала:
– «Як не хороше на дворі, а мене така хіть взяла співать самій, що я піду в салю; тілько прошу вас, панове: не ходіть ніхто в салю; я хочу буть сама; чуєте?»
Рися війшла в салю, сіла до роялі и заспівала «пісню невольниці.» Останні пункти пісні:
«Лети моє слово, далеко на небо.
Далеко, далеко, щоб люде не чули»
Рися проспівала так виразно, з такою щирістю, з таким виразом серця, що наче справді слова її летіли «далеко, далеко – на небо», до Бога, щоб там зістаться на вік, щоб відтіль не вертаться, щоб там вмерти.
Джур війшов в салю, взяв руку Рисі, стиснув її и промовив:
– «Спаси-Біг! такоі пісні; такоі співи я ще не чув, ніколи не чув.»
– «Справді?» спитала тихо Рися.
– «Вірте, що правду кажу.»
– «Хочете, ще заспіваю?»
– «Ні, не співайте… боюсь… часом другоі вже так не заспіваєте… Мені жалко стане першоі, жалко буде першого впливу… Ні, не треба! не співайте!»
– «Не буду…» одповіла Рися и вийшла на ґанок, а за нею и Джур. Соня сиділа облокотившись на перило. Рися підійшла до неі, нахилилась, обвила її шию обома руками, міцно стиснула и ще міцнійш стала її ціловать и в чоло, и в щоки и в вічи.
– «Що се з тобою, Рисю?» спитала Соня.
– «Нічого, нічого, так!.. так!.. Така ти мені в отсю хвилину хороша, прехороша, така приятна, що усе б тебе ціловала и не переставала…»
– «А голова не болить вже у тебе?»
– «Ні, не болить!» и Рися знов обняла и ціловала Соню.
«Та буде вже тобі! бач, як розціловалась… а мене хочби раз який чмокнула,» озвався Семен.
– «Ти не такий хороший, як вона; ти вчора мене розсердив, ну та дарма! – прощаю… мир!..» Рися поціловала кілька раз брата.
А Джур сидів мовчки и дивився на небо…
VI
Близилося до другоі Пречистоі. На дворі запахло осіню. Люде обробились, обжались, скінчили возовицю. На дворах біля клунь стояли гордо, мов князі в золотих шапках, стоги и скирти пашні. В клунях гоготіли ціпи, виготовляючи озиме насінє. Баби порались в городах, вибираючи за суха картоплю и визбируючи біб, фасолю, соняхи и инче. На нивах йшла сійба. На деревах показався де-не-де жовтий лист; гудина на огірках и кавунах почорніла: був вже морозець и придавив її. Усе віщовало конець літа.
Близився и Джурові час покидать Жуківку.
В Кулики привернула на зимівлю рота піхотинців: тут же призначено бути и баталіонному двору. Вечорами куликівска вулиця стала оглашатись солдацькими піснями. Нераз тихим вечером долітала и в Жуківку московско-солдацька пісня:
«Командир нашъ прилетълъ,
Веселиться нам велълъ!
– «Веселитеся ребята,
Веселитесь молодцы!..»
И дивне діло! ся «весела» пісня наводила журбу на всю Жучишину семю! Сама Жучиха, як вчує було, що солдати співають, швидче зачиниться собі в хаті так, щоб до неі не доходив голос пісні. Соня и Рися завсігди од солдацькоі пісні становились на якийсь час замисленими и журливими, а Семен солдацькі пісні звав «вічною памятю» по вбитій украінскій волі!
У купі з солдатами явились у Куликах и чотири репрезентанти воєнноі интелліґенциі: баталіонний майор Сопун, ёго адъютант прапорщик Оскерка, ротний капитан Иванов и другий прапорщик Маслюковский. Незабавом усі вони познакомились з Жучихою. Треба й нам з ними познакомиться. Сопун родом був з сосницкого повіту: син незаможнёго полупанка – як и усі полупанки без освіти, без розвою, з крепацкими думками. Навчившись чому Бог послав у повітовій школі, Иван Гаврилович Сопун записався
