Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський

«Ні! ні!» одповів Жук… «єй Богу ні! се мені и в думку не приходило.»

Вони порівнялись з черешнею, під котрою сиділи Джур, Рися и Німкиня и іли з дерева ягоди. Соня и Семен и собі сіли до гурту. Як ось на доріжці од будинку показалась молодиця уся в чорному, наче черниця.

– «Се удова, дякониха з Куликів; чого се вона йде сюди?» сказала Соня.

Дякониха усім поклонилась, поздоровила Жука з приіздом и сказала:

– «Я до вас: не во гнів вам, Семен Иванович! Поможіть, будьте ласкаві! у мене хлопець не здужає, а я чула, що ви привезли лікаря.»

«Та от-же вам й лікар,» одповів Жук дяконисі, указуючи на Джура «просіть ёго.» Дякониха стала кланяться Джурові.

– «Чим не здужає ваш хлопець?» спитав Джур Дякониху.

– «Бог ёго святий знає: люде кажуть, що крикливці напали, а сама я не знаю, що воно за недуг. Кричить дитина, як не перерветься; вже я й ворожку звала, и виливала вона и зривала, – не помогло… Возила я и в Иржавець, там и акафист правила и оливи давала з лампадки, що перед Бого-матерю горить, – ні що не помогло.»

– «Великий ваш син?»

– «Семий год.»

– «Що ж болить у ёго?»

– «Не знаю сего! кричить усе, та кричить, та за живіт береться.»

– «Далеко ви живете?»

– «Ні отут зараз за греблею.»

– «Добре! ходім.»

На полу у дяконишиній хаті сиділо хлопя в одній сорочці, замурзане, не вмите и не своім голосом кричало: «ой живіт болить! ой! ой!» Джур обдивив дитину, узяв пульс, подержав голову, постукав у живіт, у груди и спитав дякониху:

– «Чи не давали ви ёму цитвару?»

– «Ні!»

– «А є він у вас?»

– «Нема, не знаю, чи є у кого и на селі.»

Послали до попа – и там нема цитвару.

Джур достав того насіня у Жучихи, одніс до дяконихи и дав пораду, як поіть цитваром хлопця.

На другий день дитина перестала кричать, узялась за іжу и видужала. Дякониха прийшла подяковать Джура и сказала:

– «Правду люде казали, що на хлопця щось наслано: як стали виходить з ёго клубками черви, – то крий Боже!.. Я знаю и хто се заподіяв… се стара дячиха так удружила мені.»

«Бач, яка темнота!» говорив Жук Джурові: «Коли дякониха вірить, що на її сина наслано глистів, так що ж говорить про простий сільский люд!..»

– «Лучше скажи, що говорить про земство, котре не додумається, щоб у кождій волости був лікар…»

V

Час ишов; Джур жив у Жука: щодня молодіж іздила або ходила, чи в ліс, чи до женців, або вязальників; гуляла, співала, грала, читала, спорилась про прочитане… усім було весело! Здавалось, що, дивлячись на веселу молодіж, и стара Жучиха молоділа.

Раз якось винявся такий день, що з самого ранку й до пізнёго вечера йшов дощ: калюжі понабігали чималі; про роботу у полі й думати не можно було; навіть без пильноі потреби ніхто й з хати не виходив. Прийшлось и нашій молодіжи просидіть цілий день дома. Стара Жучиха найшла собі якесь хатнє діло и вешталась з однієі кімнати у другу: в одній кімнаті вона знайшла, що біля образа павук заложив собі оселю; позвала служанку Мартусю, показала ій пучкою на павутину и веліла знять; у другій кімнаті Олена Василівна догляділась, що в кутках на долівці пилу багато і знов показувала Мартусі.

– «Мартусю!» говорила вона, «ось подивись, що отсе таке.»

– «Де? що-ж там таке?» питає Мартуся.

– «Хиба не бачиш! он – у куточку за грубою… дивись!.. мабуть гречку будемо сіять…»

Мартуся почервоніє, швидче замете пил и скаже: «и де воно береться!.. сегодні своіми руками усюди повитирала…»

Німкиня з Сонею сіли за пяльця и щось вишивали; Джур з Жуком грали у шахи; а Рися сіла було грать щось на рояли, але, взявши кілька акордів, побачила цуценя, свого любимого «Качана», покинула рояль и стала пустовать з Качаном: бігала по салі, дражнила цуценя, а воно, бігаючи у слід її, гавкало. Далі, наче стріла, підскочила Рися до столика, на котрому стояли шахи, и перемішала на кону усі фіґури.

«Що се ти робиш! Рисю!..» скрикнув Жук; а Джур мовчки підвів голову, глянув на Рисю, здвигнув плечем и тілько всміхнувся.

«Бач, що вона заподіяла!.. яка важна гра була у мене; от-от дав би мата, а вона узяла, та й попсовала! бач!..» ворчав Жук.

– «Велике діло попсовала!.. начнете и в друге,» шутковала Рися. «Єй же Богу не витерпіла: нудно стало дивиться на вас, як ви обидва уперлись лобами у шахи и замислились, мов про що путнє думаєте.»

– «Не твоє діло,» одповів трохи з серцем Жук.

– «Та годі, годі, не гуди, не сердься… А ви не сердитесь?» спитала вона Джура.

– «Ні! за що тут сердиться?..»

– «От – який ви добрий, не такий, як той Жук… он як гуде: аж губи обвисли.»

«Ганна Ивановна,» обізвався Семен до Німкині, «візьміть відсіль Рисю та посадіть її за пяльця або за книжку.»

– «Так би то й посадить!.. отсе-б то я так и послухаю, коли не захочу!.. як раз на таку й напав!» одповіла Рися почервонівши и стала против вікна. Для неі показалось неприятним, що Семен вважає її наче малу дитину, котру ґувернантка може посадити «за книжку». Одначе Рися не хотіла, щоб Джур примітив, що слова Семена образили її. Трохи згодя, дивлячись у вікно, Рися сказала: «Господи! коли отсей дощ перестане… наскучив він мені; не можна через ёго й з хати вийти… сиди наче в келїї черниця.»

– «Ви б заспівали,» озвався до неі Джур.

– «Не хочу!.. я під дощ не люблю співать.» И з сим словом Рися пішла у другу кімнату, сіла собі у куточку и стала читать.

«Давай дальше грать,» сказав Семен Джурові.

– «Не хочу, обридло,» одповів Джур и заходив по салі. Жук закусив чогось губу и мовчки сів до рояли; а Джур, пройшовши кілька разів по салі, повернув у ту кімнату, де сиділа Рися.

– «Що се ви читаєте?» спитав він у неі; и заглянувши у книжку, додав: «невідь що! нісенітницю!»

Рися заіскрилась и спитала: «Чого се так, що нісенітниця?»

– «Того, що у нас нікому ще йти у ті університети, про котрі ви читаєте. Учора позаводили дівочі ґімназиі, а сегодні давай вже ім університет!»

– «По вашому-ж як? зовсім не треба університета за для женщин, чи як?» спитала Рися Джура, пускаючи и докір и иронію.

– «Я сего не кажу: я говорю, що ще рано