Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Дуже пече, чи не буде сёгодні грому й дощу,» одповів Хмара.
– «Навряд, непохоже: небо чисте.» Після де-якоі розмови Хмара сказав: «Я до вас, Олено Василівно, по ділу.»
– «Кажіть, по якому?» спитала вона и глянула прямо в очи Хмарі.
– «Та воно не що й діло, а так якось… Усе коіть ваш Павло Миронович.»
– «Щож там таке?»
– «Косарі ваші вкосились в наше болото: на дві ручки трави заняли.»
– «Без сего, Иване Радіонович, не можна, не встережешся; та дарма, не велике лихо: обиди-ж тут ні якоі нема…»
«По моёму,» вмішався Жук, «так тут пряма користь пана Хмари: ви собі заберіть два покоси од межі, тай годі.»
– «Воно так!.. я й не кажу, щоб тут була яка обида од вас, Олена Василівна; але колиб Павло Миронович глядів, то-б не вкосились; він межу добре знає: се він умисне зробив, на насмішку мені!»
– «Бог з вами! яка-ж тут насмішка! та Павло й не був на болоті, як косили; там заводив гуменний: а сей чоловік новий, може й помилився.»
– «Дарма! дарма!» заговорив Хмара, дивлячись у низ. «Се я тілько так для порядку сказав, а то хиба стоіть говорить про два покоси осоки… цур ій!»
Панночки и Джур устали и пішли у сад, а Семен зостався, ёго дуже интересовав Хмара.
– «Не можна так говорить,» сказала Жучиха, «що два покоси байдуже; чужого не треба займать… Я звелю ті два покоси згребти и одвезти до вас у двір.»
– «Храни вас Боже! за що се ви мені и жінці хочете таку обиду заподіять!»
– «Яка-ж тут обида! ваше добро… нам ёго не треба. Спаси-Біг вже й за те, що не сердитесь за те, що вкосились.»
– «Ні! ні! ні за що!. як се можна!» говорив Хмара. «Нехай лучше та осока згниє.»
– «На що ій гнити? в хазяйстві згодиться, зима усе перебере.»
– «Ні, ні!» твердив Хмара. «Хиба у мене тілько й сіна, що та осока, хиба я з неі заубожію! та коли б я знав, що ви… я б з роду з віку й не сказав про се. Я думав, що се Павло Миронович мені на напасть робить… А коли бачу, що ні, так Бог з нею, з тією осокою; нехай вона прахом піде! – Коли ви пришлете її до мене, я велю запалить її.»
– «Крий Боже! на що палить… Ну, коли так – возьміть за її гроші.»
– «Не возьму.»
– «Так як же се воно буде?»
– «Помиримось як не будь.»
На сім слові підойшов до ґанку отаман Жуківский Павло Миронович.
– «Добрий день!» сказав він, уклонившись.
– «Здоров будь, Павле! на що отсе наші косарі вкосились?» спитала Жучиха.
– «Де?»
– «Як де? на болоті: перекосили межу Ивана Радіоновича.»
– «Бог з вами, пані! И не думали! то Иван Радіонович не знає своєі межі.»
– «Хто?! я!.. не знаю своєі межі?»
– «А вже ж не знаєте: я її знаю 20 літ; а ви її знаєте тиждень без місяця. З-роду вона йде так, як и тепер покосили: од великоі верби на сім березі цоб на верболіз, а з-відсіль прямо на суху вільху… От-як… Вам, пане! хтось підцковав, а ви й повірили, що ми вкосились.»
– «Нехай и так,» сказав Хмара, зостаючись ні в сих ні в тих.
Семен глянув на Павла, а Павло не втерпів, щоб не сказать:
– «Еге!.. то-то! даремно тілько турбуєте й себе й нас.»
– «Ну добре, добре, йди вже до свого діла,» сказала Жучиха и перевела розмову з Хмарою на инче.
Через кілька хвилин Хмара знов сказав: «Єсть у мене велика просьба до вас, Олено Василівно!»
– «Кажіть, яка?»
– «Ви знаєте, що нас межують?»
– «Як не знать! восьме літо межують, аж обридло.»
– «Навесні звели на плян мій хутір и ваші кринки.»
– «Чула й про се! нехай ёму аби що, тому межованю: я отсе рада радісенька, що син приіхав; нехай як хоче, так и межується, а я й руками й ногами од того межованя.»
– «Чого так?» спитав Хмара.
– «Чудно якось вони межують: не розберу я, чи воно так треба по закону, чи вони шахрують…»
– «Крий Боже! ніякого шахрованя нема, усе як слід по закону; та и не можна шахровать, межують не в канцеляриі, а вочевидь, при усіх.»
– «Може й так: та все таки чудно виходить: он у землеміра Вашлапского було десять упругів пісчуги, а одмежовали ёму десять десятин самого гарного лугу.»
– «В законі нема міри на упруги, видно так слідовало»… Помовчавши трохи, Хмара сказав. «Не знаю, чи говорив вам Павло Миронович; що моя земля врізалась клином у вашу, а Павло Миронович узяв тай показав той клинок вашим; я объвив землемірові спор.»
– «Чула, чула… Павло каже, що той клинок з-покон-віку наш.»
– «Неправду він говорить: от у мене документи єсть: чи не зволите прочитать?»
– «Подивись ти, Сеню! бо я в документах мало тямкую.»
Хмара витяг з боковоі кишені товстий пакет, достав з ёго пожовклий лист гербового паперу пописаний рижим чорнилом и подав Семену. Семен перечитав и всміхнувся.
– «А що?» спитав Хмара.
«Се не документ.»
– «Як не документ, а щож се таке?»
«Се партикулярний спис», одповів Жук.
– «Еге!.. спис!.. а подивіться, хто ёго підписав!» и Хмара ткнув пучкою на те місце, де було написано: «повітовий маршал Кисіль.»
«Все одно! я кажу, що се не юридичний законний документ. Але тривайте: великий той клинок?»
– «Пів упруга; на ёму манячать 17 дубків… Хиба стоіть про се спорить?»
– «Стоіть,» сказала Жучиха; «тут міра дарма: чи упруг, чи два, чи сто – все одно: чужого не бери, свого не теряй. Коли той клинок не наш, Бог з ним; а коли наш, я не відступлюсь од ёго. Зберім ми старих людей, тай розпитаймо: чия то земля? Як люде скажуть, так нехай воно й буде.»
– «На що ж людей питать, коди у мене документ є?»
– «Живі свідки лучше знають.»
– «По закону сего не можна: закон заборонив питать свідків про такі справи, де єсть документи.»
«Здається такого закону нема,» вмішався Семен.
– «Як нема! я на законах зуби приів; на память іх знаю.»
«Може, але такого закона я не читав.»
Хмара знов поліз до кишені и витяг невеличку книжочку, розвернув її и, показуючи Семенові, сказав: «а прочитайте отсе, паничу.»
«Виходить моя правда,» одповів Семен, прочитавши; «тут річ иде про документи затверджені законним урядом; а хиба ваш спис – такий документ?»
Хмара скривився
