Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський

була у неі остання дочка: перших трох вона вже повидавала за між: одну в Прилуку, другу в Ромни, а трейтю аж у Глухів. Хутор Манжолихи був на другім боці Куликів: Жуку трафлялось чуть про Манжолиху, але ні разу не доводилось бачить її, або її дочку; та й трудно було де небудь крім церкви побачить Манжолиху, бо вона була невсипуща хозяйка, не любила розъізджать нікуди по гостям, навіть и до церкви вона іздила «ради в годи». Жук, недовго думавши, сів в бричку и покотив до Манжолихи. Не минуло й пів року, як Жук одружився з Оленою Василівною. Бог наділив іх сином Семеном и дочкою Ориною. Мати Жукова, діждавши унука, не випускала ёго з рук. Померла вона того року, як Семена одвезли учиться в Ніжен.

И жив Иван Жук наче в раю: з жінкою любились вони щиро, дітьми втішались, худоба іх множилась. У пани Жук не ліз, од судовиків и урядників цурався, наче чорт ладану. Семя и хозяйство – були увесь світ ёго. Жук збудовав новий и простірний будинок; у господі у ёго було усе чисто, просто, без панских вигадок, ні в чім не видно було розкоші, але ві всім примітно було, що сей чоловік ні в чім не терпить недостатків.

Наступив семий рік молодому Семену Жуку и став ёго батько гадать про освіту сина.

– «А що, матусю!» говорив він неньці, «пора вчить Семена.»

– «Може й пора, синку! Се ти лучше мене знаєш… договори дяка, нехай учить.»

– «Ні, матусю! дяк не годиться! треба когось кращого шукать.»

Став Семен радиться з жінкою. Вислухав и її пораду, ні на чому не рішив и поіхав шукать синові вчителя в Ніжен.

В той час жив у Ніжені чудний чоловік: хто він такий, відкіль родом, відкіль приіхав, чого приіхав? – ніхто сёго не знав; навіть мало хто знав и про те, чи давно він став жити у Ніжені. Зате мало хто и не знав Ивана Ивановича (так звався той чоловік). Призвища ёго правдивого тож ніхто в Ніжені не знав; а продражнили ёго Півтора – Йваном (за те, що він був дуже високого зросту), и під сім прозвищем трохи не кожен з Ніженців знав Ивана Ивановича. Завсігди Иван Иванович ходив в одинаковім убрані: чорний довгополий аж за коліна сюртук, застягнутий од шиі до пояса на усі ґудзики; на верх сюртука шинеля з сіро-синёго сукна: на голові картуз широкий, у руках товста сучковата грушова палиця: – от и увесь Иван Иванович! Голова лиса, тілько на висках та на потилиці кущики сивого волося; вуси густі, сиві, але короткі, ніби підрізані; лице довге, усе в морщинах, під лівим оком бородавка, очи з-синя чорні наче крило у ворона, а в тих очах так и світився розум, ласка и якесь потайне, глибоке, старе горе. На вид можна було сказать, що Ивану Ивановичу літ під 60 и що він, як кажуть: «не одну повну випив лиха» и пережив не одну безсонну ніч. Жив він у Ніжені з того, що вчив по дворам дітей: він знав и науки и музику и мови: з Німцем говорив як берлінский Німець, з Французом не уступав Парижцю, з Поляками говорив як чистий Поляк, добре різав и по великоруски и по малоруски. Читав в ориґіналах и Петрарку и Шекспіра и Байрона. Байрона здається він вивчив на память. От на сего то чоловіка и вказав Жукові один ніженский педаґоґ, до котрого обернувся Жук за порадою…

– «Добре!» сказав Иван Иванович; «я поіду до вас вчить сина. В городі мені вже остило жить; хочу спочить в селі; добре, поіду.»

Жук почав був умовляться за плату. Иван Иванович ёму одрізав так: «Я чоловік одинокий, мені не богато треба на прожиток; а збирать ні для кого то й не люблю я грошей… Мені треба от – що тілько: тепла хата, подушка, сніп соломи, кусок хліба, ложка горячоі страви та шматок мяса… хиба ще тютюну люльку.

– «Та як же таки так,» почав говорить Жук; «так якось не яково, безплатно не можна.»

– «А коли не можна, то й не треба… й не беріть мене!»

Жук більш не суперечив и взяв до себе Ивана Ивановича. На Наума (1. студня) рано в ранці Жук покликав до себе попа з причтом; одправили молебень и «ввели хлопця в науку.»

Принявся Иван Иванович за Сеню.

– «Як ви ёго учити мете?» спитала раз Жучиха Ивана Ивановича.

– «Се вже моє діло,» одрізав він.

– «А чому вчити мете?»

– «Учити му тому, що сам вмію, а до того: любови и правді…»

Жучиха не знала, що на се й сказать. Иван Иванович спав в одній хаті з Сенею. В семій годині з ранку він будив хлопця, велів ёму зараз же витерти усе тіло холодною водою, хутчій одягтись, и виводив ёго гулять на двір. Погулявши приводив ёго снідать; поснідавши витворяв з ним ґімнастичні штуки, давав хлопцю спочить и тогді садив ёго за книжку. Од книжки знов на двір, за ґімнастику. Після обіду хлопя бігало само, а спочивши Иван Иванович начинав вчить ёго музиці. У вечері вчитель росказував що не будь Сені; в 8-ій годині давав ёму вечерять, а в 9-ій виряжав спать. – Гулять водив Сеню Иван Иванович більш туди, де йшли які-будь роботи, звертав хлопячі гадки на роботу, на робітників: инколи було й сам візьме ціп або косу чи заступ, и якийсь час робить у гурті з робітниками; а Сеня дивиться на вчителя, тай собі за роботу. Иван Ивановнч зробив Сені ціп, граблі, лопату; а батько купив різні инструменти столярскі. Дитина не то що привязалась до вчителя, а так полюбила ёго своєю чистою душею, що ні на одну годину не розлучалась з ним.

– «Зовсім ви, Иване Иванович, одбили у мене унука,» говорить було Сеніна бабуся.

Усміхнеться на сю річ Иван Иванович и лице ёго якось засяє… Сам Иван Жук тож полюбив щиро Ивана Ивановича: та не можна було й не полюбить ёго, такий він був приязний, жвавий и щирий.

И здавалось, що сама благодать царює и в домі и в семьі Жука. Ніколи у семьі ёго не показалась ні одна чорна хмара; з роду між подружєм не пробігла чорна кішка!.. Хоча Иван Жук и був трохи упрямий, але Олена Василівна своєю добрістю вміла так обійти, так повернуть, що Жук не то що не одмовляв ій ніколи ні в чому,