Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
Годів через два після того, як Иван Иванович поселився у Жуківці, раз на весні Жук сидів у своій пасіці. Вже повечеріло: чує Жук, під тином щось пищить. Глянув Жук – дитина; взяв він її и приніс до дому.
– «А йди сюди, жінко! Бог талан наслав!» гукнув він на Олену Василівну.
– «Що там таке?» спитала жінка.
– «Та ну бо вже швидче йди дивись!»
– «Що се? дитина!.. де ти узяв?»
– «Еге, де узяв! Бог дав… Бач, ти родила одного сина, тай заговіла, а мені мало сина, треба ще дочку… своєі нема, так от чужу Бог посилає. Бери швидче!»
– «Годі шутковать! кажи: де узяв?»
– «Під пасіку хтось підкинув.»
– «Отсе! Господи! чи воно-ж хрищене?» Подивились: справді дівчина; бачиться, нехрищена ще. Охристили, нарекли Софією. Доглядать Соню узялась стара Жучиха: «Се на мене Господь зглянувся,» говорила вона: «одібрали у мене внука, от Бог и послав мені утіху.» Ніхто и не подумав розпитувать, чия то дитина. И росла Соня у Жуків як рідна дочка, и ні змалку ні зрісши не чула вона ні од кого, що вона не сестра Семену, не дочка Ивану Жуку.
Минув ще рік и Олена Василівна порадовала свого Ивана, родивши ёму дочку Орину, и в Жуківщ пішло житє ще веселійш.
Прості селяне любили Жука. Не було в Куликах такоі семьі, котра-б не знала Жука и котрій він не став би коли-будь в якій пригоді, або запомозі. «Жук у нас золотий пан; таких панів мало на світі,» говорили Куличане. «Прийди до ёго хоч серед ночи, він не одмовить тобі ні в пораді, ні в запомозі. – 'Позичте, пане, карбованця, чи два.' – А на що тобі? спитає, може на пропій! так и не проси, не дам. – 'Ні, пане, на подушне треба, або на чоботи.' – Добре, на! и дасть, тілько спитає: коли вернеш? 'Як зароблю, пане.' – Е ні, так не можна! треба срок; який хоч срок, а щоб був. – Прийде срок: – вже хоч умри, а принеси Жукові гроші, а то в друге з роду не повірить… Проценту він ніколи не візьме, а срок здорово береже. И в самого ёго – слово святе!» Так говорили про Жука селяне. За те-ж и слухали вони ёго! Скаже було Иван Жук: «завтра, люде добрі, треба косить!» и усе село вивалить до Жука на косовицю!.. Настане возовиця: «поможіть, хлопці, хліб перевезти,» озветься Жук, и дивись: у неділю, після служби божоі, з усего села з навантаженими снопами скриплять вози на Жукове гумно. Усе у Жука робилось толокою! Сусідні пани не долюбляли Жука, особливо після знесеня крепацтва. Наідуть, бувало, и приказчики й самі пани у козаче село Кулики, кликать людей на роботу; сулять добру плату, але ніхто не піде, поки не скінчена робота у Жука. «Не можна йти,» кажуть, «не годиться; ще в свого пана не поробили, – після Жуковоі толоки підемо.
Минуло Сені десять літ. Иван Иванович став говорить, чи не пора б ёго в ґімназию везти. – «Добре,» сказав Жук, «одвеземо ёго в ґімназию; а ви зостанетесь у нас, поки Соня підросте?»
– «Ні, не зостанусь; бо нічого у вас мені робити,» одповів Иван Иванович.
– «Коли так, то не повезу Семена в ґімназию.»
И не повіз, поки не прийшла пора вчить Соню. Иван Иванович проготовив Семена добре и оддав ёго в III. кляссу, а тогді взявся вчить и Соню.
Щастє, кажуть люде, не довго сидить на однім місці. Так вийшло и з Жуками. Не минуло ще й року, як Сеня занедужав, так що ёго мусіли узять до дому. Хлопя поправилось, але Иван Иванович порадив перегодить цілий рік и не везти хлопця в Ніжен в ґімназию, поки не окріпне. Недуг Семена нагнав таку тугу на Жука, що він за час недуга сина посивів, постарів на десять літ и похолов духом…
Настав 1866 рік и приніс у семю Жуків велике горе! Літом лиха болість холєра не минула й Куликів, завернула й до Жука на хутір и вихопила самого Жука и Ивана Ивановича. Не одна Жучиха з дітьми ридала, проводжаючи на гробовище чоловіка свого. За Жуком ридали усі Кулики. Не було там лукавих, напускних сліз: то були слёзи щирі, то була найвисша честь, яку могли оддати селяне помершому Жуку. Не багато єсть панів, котрі б своім житем заробили собі між селянами таку велику повагу и шанобу, якими користовався Иван Жук!..
Сумно якось стало и в домі и в дворі Жука! Олена Василівна ходила, наче не своя… И справді трудно ій було: на її руках зосталось велике хозяйство и троє дітей: правда, Семен в той час вже був на другім курсі університета; але всеж ще треба було щось и для ёго уділить материнских клопотів… Доучувать Соню и Рисю узяла Олена Василівна ґувернантку, котру ми вже знаєм; знайшов її Сеня: він не вважав на те, що вона була Німкеня, бо вона добре знала де-які науки и музику; а чого не хватало, він сподівався сам додать своім сестрам – що на вакациях, а що скінчивши університет.
Узялась Олена Василівна за хозяйство, сама до всего доходила и ті клопоти ніби розважали її. Не любила вона зітхать перед людьми, жалковать на долю и нарікать… Коли було приверне печаль до серця, вона піде у свою кімнату, зачиниться, стане навколішки перед образами и пічне молиться и плакать тихенько, щоб ніхто й не вчув… наплачеться, намолиться, серцю полегшає и знов вона за діло… До того треба сказать, що на світі нема нічого такого, до чого б чоловік не привик: привикне він до всего, инколи – привикне й до тюрми… Привикла и Жучиха до свого сирітства, до свого удовиного житя! Тілько з себе вона не та стала: лице пожовкло, поморщилось, очи позападали, волосє посивіло…
Сусіди не наіздили втішать Олену Василівну: з великими панами вона ніколи не зналась, а полупанки вважали її за чудачку. Для іх вона справді чудна була. Живе вона у себе на хуторі, нікуди не іздить, ні з ким не водиться; клопочеться тілько коло дітей та хозяйства.
