Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
– «Та вже ж, дарма ярма, аби воли були; дарма коса, аби ти була з нами,» говорила стара Жучиха.
Не та справді стала Рися. Не тілько з лиця, не тілько в своім убраньі, але й думками своіми вона перемінилась. Вона розпитувала Семена про житє селян, про іх потреби материяльні и духовні, и кожен раз свою розмову кінчала нагадуючи слова Віренка: «в селі, та в землі наша сила…» Вона рівнала житє селян на Украіні до житя селян за кордоном. Не стояв перед її очима на Украіні той страшенний пролетаріят, котрий вона бачила за кордоном, але ще страшнійше ёго стояла темнота и убожество украінских селян.
– «Що, Сеню, твоя каса добре йде?» питала вона у брата.
– «Дуже добре и користно.»
– «Що ж, ти на касі и став?»
– «Се-б то як?»
– «Завів касу – тай годі и вся поміч селянам?»
– «Ні, не вся; зимою купуємо гуртову молотілку и віялку и заведемо при касі гуртову крамничку.»
– «А далі?»
– «Далі побачимо: що треба буде, те й заведемо.»
– «Се все паліятиви.»
– «Правда! але красче ніж нічого.»
– «А я ось-що гадаю: коли б матуся виділила мою частину землі, я б її подаровала Куличанам…»
– «Ні, Рисю! матуся, покіль жива, сего не зробить.»
– «Певно, що не зробить; а коли б зробила, ти б що на се сказав?»
– «Поможи Боже!»
– «Памятай же се слово!»
– «Коли воно моє, так я й не забуду ёго.»
Швидко минуло літо. Не вспіла стара Жучиха й наговориться з Рисею!.. Прийшла спасівка – и Рися подалась до Петербурга. Подамось же и ми за нею.
