Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський

Аж ось заголосили під ворітьми дзвінки и біля Жучишиного двору зупинилось три вози. Сім чоловік в панскому убрані війшди в дім, по-зад усіх стояв наш знаёмий Хмара.

– «Що воно за оказия?» подумала Жучиха. «Що се за гості, та ще як раз на обід… Лишенько ж мені!.. треба швидче бігти до куховаря, щоб страви стало на всіх.»

Жук и собі не мало здивовався; побачивши між гістьми офицера в жандармскім убрані… Один з гостей з гербовими ґудзиками виступив наперед, підойшов до Жука и спитав:

– «Ви Семен Иванович Жук?»

– «Я,» одповів Жук.

– «Я судовий слідователь, а отсе зі мною товариш прокурора, коміссар, жандармский офицер и становий; а ото останні – ваші сусіди: дворяне Хмара и Кабанець; я взяв іх за свідків… По волі начальства я мушу потрусить вас.»

Жук трохи поблід. В душі ёго закипіла злість. «Порядки благоустроєного государства» підняли в ёму цілу хуртовину: він в очевидь бачив, на скілько заспокоєне в «благоустроєному государстві» житє частних людей. Як евангельский злодій, про котрого сказано, що ніхто не відає, коли прийде «тать в нощи», так и слуги «благоустроєного государства» вриваються, коли захочуть, в дім кожного и роблять, що хочуть…

Жук пересилив себе и спокійно спитав слідователя:

– «Чого ж ви шукатимете, трусячи мене?»

– «Законопротивних бумаг и книг.»

– «Добре! шукайте!.. Тілько спершу объявіть мені, як слідує по закону: з якоі причини ви труситимете мене?..»

– «З волі и по приказу начальства…»

– «Се не причина…»

– «Другоі ми не знаємо…»

– «Та, коли так, то й я вас не знаю; будьте ласкаві, покажіть мені приказ начальства, щоб я завірився, що ви справді од начальства, и щоб я знав, що ви чиновники, а не хто инчий…»

– «Хто ж инчий має право трусити?» одповів слідователь.

– «Всяково буває… самі добре знаєте…»

– «Се-б то як?» перебив товариш прокурора, «се-б то ми самозванці?»

– «Я сего не кажу, я хочу запевниться, що ви не самозванці.»

– «От становий и сусіди ваші Кабанець и Хмара запевнять вас, хто ми; а приказу ми вам не покажемо… не гайте нам часу, ведіть у кабинет!..»

Жук здвигнув плечима.

– «Коли по волі не хочете, ми потрусимо по неволі; поламаємо замки у вашому бюрі и потрусимо,» сказав слідователь.

– «Робіть, що хочете,» одповів Жук.

Принялись трусить. Передивились усі столи, скрині, переширили усі мишачі нірки; дивились у груби, лазили на горища, ходили по коморах, в омшанику, були и в клуні… Одложили на бік вид могили Шевченка, книжку Бока «Про здорового и недужного чоловіка» и два якісь листи. Скінчали трусеницю, стали розпитувать Жука. «Де печатана книжка Бока?» спитав слідователь.

– «В Москві, – хиба не бачите?» одповів Жук.

– «Гм! тут нема першого листка… може воно печаталось у Лондоні?»

– «Може,» сказав сміючись Жук.

– «А що отсе за листи у вас, відкіль и від кого?»

Жук глянув на листи и сказав:

– «Один з Чернігова од мого товариша, другий з Києва од лікаря.»

– «А про яке отсе товариство пишуть до вас з Чернігова?»

– «Се писалось кілька літ назад, як клопотався я завести позичкову кассу.»

– «Гм!»

Чиновники стали ще раз читать той лист. Перечитали… переглянулись один з другим и вернули Жуку.

Написали акт, що нічого законопротивного не знайшли, и стали прощаться просячи у Жуків вибаченя, що потревожили іх: «Знаєте,» говорив жандарм, «наше діло підневольне, ми не по своій волі; велять – повинні слухать.»

Чиновники поіхали, зістався Хмара, щоб поговорить «про своі сусідскі діла».

– «Чи знаєте, Семене Иванович, що отсе усе значить?» сказав Хмара, лестячись до Жука.

– «Добре знаю: те значить, що вас не приняли в позичкове товариство…»

– «Що ви, що ви! Господь з вами! щоб я пішов на таке паскудне діло!.. Оборони мене Боже!.. От нехай мене отсей святий хрест побє!» Хмара перехрестився…. «А я дорогою випитав у слідователя: се на вас зробив донос Гуж.»

– «За що?»

– «Не знаю.»

– «Е! ви всі одного Бога чорти, усі одним миром мазані… Коли б правда ваша, що Гуж зробив донос, так певно, що ви ёго підбили, – бо за що б Гуж доносив на мене?..»

– «У ёго вже натура така: може хотів вислужиться… отже й скріпився… так ёму й треба!..»

– «Тревайте!» перебив ёго Жук; «коли ваша правда, так я подам на Гужа жалобу, за те, що він зробив донос, и напишу, що довідався про се од вас.»

– «Борони Боже!» скрикнув Хмара, підскочивши з свого місця… «Як се можна! я вам по дружбі, потайно се сказав, а ви хочете писать!.. Як се можна!.. ви мене погубите, за се мене в Сибір запроторять…»

– «От и виходить, що тут якась брехня єсть!.. Ну, та се ваше діло; а я знаю що робити, знаю, що бучу підняв не сам Гуж: без підпалу дрова не горять…»

Хмара ще раз забожився, що він не сном ні духом не причастен ні до чого, що все се Гуж скуёвдив, попрощався и поіхав.

Через пів року у Куликах поселився жандармский унтер-офицер. Рідкий день виймався такий, щоб він чого-небудь не замутився у двір, а часом и в дім до Жучихи: то рука заболить – прийде лікарства просить; то прийде позичить чорнило, або купить чого и т. и…

IX

Наступив 1872 рік.

Весна. Жуківский сад мов молоком облитий: дерева в повнім цвіту во всій красі; ясне чисте сонце повагом, гордо пливе по синёму небу. На садовому ґанку в домі Жучихи лежить великий килим, на ёму двоє дітей: дівчинка и хлопя. Хто б не глянув на іх, зразу б вгадав, що то Семенові діти – обоє як вилитий батько!.. Біля дітей купа играшок, стара нянька забавляє дітвору. А в домі и в дворі Жучихи велика суєта: кучер на конюшні лаштує и запрягає коней; служанка носиться то в кухню з дому, то в дім з кухні. Стара Жучиха якась сумна, замислена вештається, клопочеться, вкладуючи и завязуючи торбинки: в одну вона кладе пиріжки, в другу – всячину, в третю жарену курку. Коні запряжені и підъіхали до рундука: слуги почали виносити з дому подушки и клунки…

– «На що ви, матусю, стілько понапікали? де ж нам з отсими торбинками возиться,» говорить Соня.

– «Бери, доню, бери! воно не заважить; ідеш на день, бери на два.»

Вложились. Стали прощаться. По старосвітскому звичаю усі, хто був у хаті, сіли. Ніхто ні слова… Ще хвилина – піднялась стара Жучиха, а за нею и всі: стала вона перед образом,