Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський

– «Не барись, синку!» єле промовила стара, а слёзи так и текли з очей. «От-як на старість! самотою зістаюсь… лишаєте мене одну…»

– «Як одну – а он двоє вам унуків,» сказала Соня. Жучиха глянула на унуків, зітхнула и ще кріпше заплакала.

То Семен віз у Киів свою жінку до лікарів. За другою дитиною Соня стала хоріть, худіть и жовтіть. Своі лікарі довго лічили, довго поіли її латинскими приправами – нічого не помогало, а в кінець нарадили іхать у Киів.

Киівскі лікарі задержали Соню на цілий місяць. Семен зістався з нею.

Раз якось Жук зайшов у книгарню до Литова купить якусь книжку. На другім боці книгарні стояв якийсь мужчина и розмовляв з купцем, лиця ёго не видно було Жукові. Почувши голос того мужчини, Жук здрігнув и инстинктивно обернувся: перед ним стояв Джур.

– «Ба! Антоне!» скрикнув Жук.

Джур подавсь назад и почервонів.

– «Чи справді не пізнаєш?» питав Жук, підходячи ще близше.

– «Здається… Жук,» промовив стиха Джур.

– «Здається… не бійсь, не вклепався!.. вірно: Жук. Та хиба ж таки я так перемінився, що трудно пізнать мене?»

– «Таки перемінився,» одповів Джур; відступаючи до дверей. «Чи на довго в Киів?»

– «Коли випустять… я привіз недужу жінку.»

– «Ба, я й забув и не поздоровив тебе… Ти вже й жонатий – скажи, з ким?»

– «Приходи до мене, так побачиш… а то я не скажу.»

– «Добре, добре, зайду, конечно зайду; скажи, де ти задержався?»

Жук дав адресу.

– «Завтра з-ранку певно зайду до тебе; жаль, що сегодня не можна: зараз іду до вельми недужого в село, а вернусь хиба в ночи… ну, та побачимось!.. Бувай здоров!» Джур поклонився, протяг Жукові руку и не то що вийшов, а вибіг з книгарні. Слідом за ним побіг и Жук, щоб швидко занести жінці таку несподівану новину. У себе Жук застав лікаря.

– «А вгадай, Соню, кого я бачив?»

– «Не люблю вгадувать, кажи просто, кого?»

– «Джура!»

– «Що ти!.. чи правда? де він?»

– «Тут у Києві.»

– «Давно?»

– «Не скажу, не розпитував, не було часу, Джур вельми хватався до якогось недужого в село.»

– «Хиба ви знаєте Джура?» спитав лікар.

– «Як же, як же… ми разом вчились, були приятелями, він у нас ціле літо гостёвав… Та як поіхав за кордон, так наче в воду впав: кілька літ ні слуху ні духу… аж де стрілись… казав, завтра зайде до нас.»

– «Чудно!» одповів лікар.

– «Що чудно?» спитав Жук.

– «Я за певне знаю, що Джур хотів сегодня іхать зовсім з Києва.»

– «Куди?»

– «Далеко – аж у Єгипет.»

И Семен и Соня витріщили очи на лікаря.

– «Чого в Єгипет?» спитали вони разом.

– «Гоіться… у ёго чахотка… ёму не довго жить; він зовсім спродався… и дім свій продав.»

Кожне слово лікаря більш и більш підбивало у Жуків цікавість и кидало іх у дивовижу. Вони стали розпитувать у лікаря подробицю про Джура и от-що лікар росказав ім.

– «Позаторік приіхала з-за кордону до нас у Киів богата пані Лаврова и привезла з собою домашнёго свого лікаря, вашого приятеля Джура. Маючи у себе великий гурт знаёмих поміж панами, Лаврова за пів року зробила Джурові таку практику, якоі не має у нас ні один лікар-профессор. У Києві тілько й говорили, що про Джура. И справді стояв він того! було де не посій, там и вродить Джур. Та й везло ж ёму здорово! Через рік він купив у Лавровоі дім; вступив товаришем до акціонерного банку и став директором… Далі виступив з дисертациєю про глисти, взяв учене званє – доктора медицини и став доцентом в університеті. И хто ёго зна як у ёго ставало часу: усюди він поспівав: и в банк, и в університет, и в клініку и на практику… Війшов він у велику славу; гроші загрібав лопатою, а все таки Лавровоі не кидав, був у її лікарем, и жив у неі… Ходила про іх сяка-така гутірка; ну, та у нас у Києві вже без того не можна… Отже останнёю зимою став Джур кашлять. Кашляє та кашляє, а далі и кров показалась… Погане діло! зібрав він до себе на пораду трохи що не всіх киівских лікарів, и я був. Роздивились, вислухали… Е, погано!.. бучорчатка… треба іхать в Єгипет, там може ще й протягне»…

– «То то,» заговорив Жук, «дивлюсь я на ёго й сам собі не вірю: чи се Джур, чи ні? такий він став худий, та чудний з лиця.»

Даремно другого дня Жуки ждали до себе Джура: він не приіхав, – він ще з-вечера виіхав у Єгипет…

X

Соні полегшало; и в Жуківці повеселійшало, особливо як в кінци весни прийшла від Рисі звістка, що вона іде до дому.

– «Видно, що я не зовсім грішна,» говорила Жучиха стара. «Бог почув моі молитви: сохранив моіх дітей и одвернув од Рисі нещастє. Яка б то вона була безталанна, коли б одружилась з Джуром.»

Рися довідавшись, що в Петербурзі заводять при медицинскій академїї курси для женщин, стала на тім, щоб залишить цюрихский університет и перебраться у Петербург, сподіваючись на те, що разом одчинять усі чотири курси и вона здасть екзамен прямо в четвертий курс.

Чим більш підходив той день, в котрий сподівались Рисю в Жуківку, тим більш Жучиха становилась неспокійна; серце матери лічило не дні, а години. Забула стара Жучиха про все, тілько одно й було у неі на думці, щоб швидче приіхала Рися. Стара не зводила своіх очей з воріт: як тілько загуркотять на улиці колеса, вона зараз и біжить до вікна.

– «Йване, Йване!.. Параско! Параско!» гукає вона на слуг, «біжіть швидче до воріт, подивіться, чи не Рися іде.»

На-силу дождалась стара приізду своєі любоі Рисі. Рисю й пізнать трудно було, так вона змінилась: підросла, роздобріла…

– «Де се, Рисю, твоя коса?» питалась стара у Рисі, дивлячись на її обстрижену голову. «Ти мабуть нездужала, так вилізли коси?»

– «Ні, матусю, се я умисне обстриглась.»

– «На що?»

– «Красче так, менше діла; з довгою косою й возня велика: треба її чесати, вбирати, тратити час – а часу у мене зайвого не було; треба було пильновати про вченє… От я й обстриглась, так красче, швидче.»

– «Може воно й так,» одповіла стара, «то якось не яково, чудно… у дівчини обстрижена голова, наче у хлопця… Наші люде очи тобі висміють… у нас дівоча коса – святе діло.»