Семен Жук і його родичі - Олександр Якович Кониський
Лаврова задумалась…
– «Знаєте, що я надумала?» сказала вона трохи згодя Джурові.
– «Кажіть, що?»
– «Вам нічого робить у Мюнхені?»
– «Не можна сего сказати, у мене всюди робота є: тут я розвідую воду з адельгайдскоі криниці… А хиба що?»
– «Я думала, чи не взялись би ви лічить мого Васю? Виберіть місце, кудиб нам ёго повезти, и поідемо… Чого сидіти-мемо у Мюнхені?.. Що ви на се скажете?»
У Джура одповідь була готова, одначе він не зразу дав її, а трошки подумав.
– «Гм!» сказав він. «було б и гріхом и соромом не згодиться з вами; доглядаючи вашого сина, я й свою роботу проводити-му… Добре! поідьмо…»
– «Спаси-Біг вам!» промовила Лаврова стискуючи кріпко Джурові руку. «Тілько я даром не хочу… положіть плату.»
– «Ну, те годі! се вже невідь що ви вигадуєте! Я й так не розплатився ще з вами… ні якоі плати не треба.»
– «Без плати не хочу.»
Джур трохи покобенився, а далі згодився и на плату… Умовились и не довго думавши переіхали в невеличке село В. на березі Рена.
Непримітно летів час для Джура и Лавровоі. Ренска природа, повітрє, щоденні прогулки пішки, на конях, або лодкою чи пароходом по Рену, так наче причаровали Джура и Лаврову, що, здається, для іх кроме іх не було нікого!.. Тай справді ж чудовне місце вибрали вони для себе! Світлий, чистий, широкий срібний Рен тихою хвилею котився між двома ярко зеленими берегами, наче волосожар по блакитному небу. Невеличке, чистеньке, чепурненьке село В. так примостилось на взгірьі, наче поверх дерев и виноградних кущів визирало на Рен и любовалось ёго течією, або наче спорилось з ним питаючи: хто з нас красчий? чи ти, чи я? А що за краса була особливо тихоі місячноі ночи – так и сказать не можна!.. По чистому блакитному небі величаво, торжественно єле-єле пливе місяць!.. та який чистий, який срібно-блідий! та який світ ёго ніжний, мягкий, та як мило він оддається в воді Рена!.. так би и заговорив до ёго!.. Здається він усе знає, що у тебе на умі, що на серці, и всміхаючись з своєі висоти дражнить тебе таким дражнінєм ніжности и любови, котрим би ніколи-ніколи не побажав скінчиться!.. так и кортить тебе обнять, пригорнуть до себе и кріпко-кріпко поціловать матір-природу!.. И тут пізнаєш серцем велику силу природи, силу її чар, силу її чарівничого впливу на чувство… тут то забуваєш світ з ёго недолею й неволею, з ёго кровю и слізми, з ёго безконечними муками и страшенним деспотизмом щасливого над безталанним, багатого над убогим; забуваєш усе зле-лихе, яке панує на землі, и якась невидима рука з повноі чаші наливає в твоє серце чувство любови, братерства и всепрощеня!.. Мені здається, що оттакі чари нічноі краси природи розмягчили б и навернули до любови и добра серце й душу самого загрубілого изверга, и коли б од мене залежало, коли б я мав достатки: я би певно завів там, де стоіть село В., хутор, щоб поправлять самих страшенних злочинців. И справді – скажіть мені, юристи и філософи и всі карателі людских провинностей, що красче и мерщій поправить людске серце: чи темні стіни вонючоі тюрми з залізними замками и кайданами, чи чарівнича сила краси-природи?!..
Дождався Джур одповіди з Жуківки. Семен писав до ёго, що через недуг Соні так довго не одповідав; звіщав, що він жениться, и звав до себе дружковати; а в кінци листа додав, що Рися и стара запевнені, що Джур приіде в Жуківку на весілє и тогді вони дадуть одповідь и на питане про ёго шлюб з Рисею.
Джур трохи скривився, прочитавши лист, и подумав: «так он – як Семен!.. швидко! не сподівався я, щоб так швидко він здружився… Та й не пише, з ким? каже: я ёго невісту знаю… Хто ж би се така?.. Ні! не догадаюсь… Одначе ж як тут мені буть? не поіхать – не гарно; поіхать – не можна… не можна! раз, що треба довести до кінця гоінє хлопця, в-друге – Лаврова розсердиться, в трейтє знов незабавом почнуться лекциі, треба слухать… Сам не знаю, що й робить!.. чи сяк, чи так – негарно; чи пень об сову, чи сову об пень: сові все однаково буде…»
Довго Джур думав; думки ходили ходором; одна другу виганяла з голови и кожна, не звивши собі гнізда, швидче втікала. «От морока!» заговорив Джур; «ні, не поіду! не можна… Так и напишу Жукові, що нездужаю, або ні коли»… и знов начне Джур ходить по хаті, гладить свою бороду и думать; прийде й така думка, щоб порадиться з Лавровою; та якже радиться? треба сказать тогді правду, признаться, що у Жуківці ёго невіста… Не можна сего… збрехать: сказать, що дома хтось занедужав небезпечно, батько або мати? – скаже: покажи лист, стане допитуваться!.. Не поіду тай годі!» Застрявши на сій думці, Джур – день-за-день все збирався писать Жукові одповідь и день-за-день все одкладував.
Люде кажуть, що одклад не йде на лад. Воно й правда! Не пішов и Джурові на лад ёго одклад одповіди.
Джур жив в однім домі з Лавровою: у неі було чотири кімнати в низу, а у ёго дві невеличких на мезанині: вікна з ёго кімнат виходили на Рен и з іх одкривався чудовний краёзір, особливо в час заходу сонця. Лаврова часто приходила в кімнати Джура, щоб любоваться на Рен, як сонце, лягаючи спать, обіллє ёго крівяним колёром!.. Раз Джура не було дома, як зайшла до ёго Лаврова: сидячи біля ёго столика, котрий стояв у самісенького вікна, вона якось инстинктивно взяла зі столу зложену в четверо и списану бумажку и стала вертіть її в руках, не зводячи очей з червоноі води Рена и з багряного краю неба.
Сонце сховалось, Лаврова спустила очи на стіл; наче що торкнуло її розгорнуть бумажку: погляд її упав на дату и перші слова: «Друже Антоне!» То був Жуків лист до Джура… Жіноча цікавість не видержала – Лаврова стала читать чужий лист. Чим дальш вона читала, тим більш на лиці її перебігало якесь дерганє, брови спускались у низ: от вона дочитала, лист випав з рук, руки затряслись… ще кілька хвилин –
